Читати книгу - "Дорогий Коте, Агне Ашкелянець"

Дорогий Коте!

Відтоді як ти пішов, трапилося чимало подій. Мій керівник Дорцебалло (ще той негідник; сподіваюсь, ти пам’ятаєш його) звільнив мене. Було це минулої неділі ввечері. Я, як зазвичай, протирала останні столики й збиралась зачиняти кафешку. День видався напруженим, я тільки й мріяла про те, як повернусь додому та впаду на диван. Тут об’явився Дорцебалло, та не сам. Із ним був його небіж. Той, з лицем поросятка, котрий не раз приїжджав до нас і весь час норовив засунути свій брудний палець тобі в пащу, поки ти позіхав після вдалої ночі з сусідською кішкою. Здається, його звали Жорик. Дорцебалло тримав у руках цигарку, гучно кричав і бурно жестикулював. Жорик дивився понуро з боку в бік, бажаючи щось витворити. Як виявилось, Жорик вирішив оженитись із тією тіткою Зіною, в котрої я купувала тобі твої улюблені свинячі нирки й котра старша за Жорика вдвічі. Поштовхом до ухвалення такого рішення була квартира, яку тітка Зіна отримала у спадок від покійної цьоці. Дорцебалло всіляко намагався відговорити й переконати небожа одружитись із донькою свого посіпаки Юбочкіна, котрий також приїжджав до нас і намагався тебе купити, щоб вивезти в село до своєї матері ловити мишей. У доньки Юбочкіна, котра трохи молодша за Жорика, та розмірами більша в сто разів, є вища освіта й “іномарка”, а в її батька — лазня, що, на думку Дорцебалло, є економічно вигіднішим варіантом, ніж квартира під Мінськом. Жорик, котрий вважав доньку Юбочкіна соплею зеленою, майже не слухав родича. Дорцебалло зовсім не бентежила пасивність племінника, він продовжував свій монолог і під кінець видав, що сам одружиться із тіткою Зіною, оскільки вони давно знайомі й личать один одному. Жорика як струмом ударило: він почервонів, підстрибнув до Дорцебалло й почав кричати на нього. Ніздрі його роздувались, очі виблискували, голос тремтів. Дорцебалло від несподіванки впустив свою цигарку, я ж подумала про те, що час іти. Дарма я не пішла тієї ж хвилини. Жорик кричав на нього, кричав, тоді тупнув ногою, круто повернувся й побіг у службовий туалет. Двері туалету грюкнули, і тут я з жахом глянула на свого керівника.

Уже тиждень у службовому туалеті не працював злив. Розібратись із цим, звісно, ніхто не забажав. А сам Дорцебалло сказав, що ми можемо користуватись туалетом для клієнтів. Сморід у службовому туалеті був неймовірний. Лампочки повикручували, коли вони перегоріли в інших приміщеннях. Із дверима були проблеми, їх часто заклинювало. Жорик вважав вдалим завершенням своєї істерики пафосну втечу, та краще б він вибрав інші двері для цього. Двері заклинило, і Жорик опинився в темряві та смороді. Дорцебалло не відразу зрозумів, у чому справа. Він повернувся до мене, сказав “Хай посидить” і зібрався йти, коли я йому нагадала про те, в якому стані наш службовий туалет. Викликали пожежників, бо пожежником був сусід Дорцебалло. Чекали 2 години. Жорик у цей час примудрився підсковзнутись і впасти, як мені відомо, обличчям в унітаз, а затим, коли намагався підвестись, вдарився головою об раковину. Коли його визволили, він був не в кращому стані. Зрозуміло, що Дорцебалло звинуватив мене, оскільки я заздалегідь не попередила темпераментного Жорика про наслідки перебування в службовому туалеті, й сказав, що таким гадинам, як я, тут не місце. Що ж, я пішла. Здригаючись від сміху та плануючи продати цю історію журналістці Лізі Касаткіній, моїй тоді найкращій подрузі, якщо ти її ще пам’ятаєш.

Із Лізою теж трапився кумедний випадок. Вона все-таки вирішила вийти заміж за Ржавецького, в чиї тапці ти так любив справляти свої справи, поки він розповідав нам з Лізою про свої пригоди за кордоном. Неясно ні як він цього досяг, ні навіщо. Я була проти, бо завжди вважала Ржавецького базікою й запрошувала його до нас лише для твоєї втіхи. Отже, якось сиділи ми в Лізи, пили вино й обговорювали знайомих. Тут з’явився Ржавецький. Увесь напомажений, напахчений, штані випрасувані, щічки рум’яні. Одразу помітно, що був у мами. У руках — букет троянд. Стоїть на порозі, широко посміхається та підморгує. Ліза покликала його до нас, а сама пішла у вітальню за келихом (ми сиділи на кухні). Напередодні в Лізи втік її тарантул Альберт, і в ту ж хвилинку, як Ржавецький зайшов на кухню й сів поруч зі мною, павук виповз з-під холодильника, зачекав трохи, а тоді помчав до Ржавецького. Героїчний Ржавецький, котрий на батьківщині полював на вовків і бився з ведмедем, а за кордоном зупинив бандитів, котрі намагались пограбувати банк, і врятував жінку від сексульного маніяка, і боровся в горах з канібалістично (чомусь) налаштованими буддистами, тут як запищить і підскочить… Альберт із переляку закляк, затим змінив напрямок і поповз назад до холодильника. Ржавецький почав заїкатись, зблід, повернувся та впав на мене. Поганий же час непритомніти він обрав! Увійшла на кухню Ліза. Я лежу на дивані, притиснута Ржавецьким, сіпаюсь, пихкаю, намагаюсь вивільнитись. Він же навпаки приходить до тями й намагається видертися на мене. Альберта й слід простиг. Ліза вигнала нас обох. Сказала більше не з’являтись. Ти ж знаєш Лізу: треба пів року добиватись зустрічі з нею, аби просто пояснити ситуацію. Отже, я залишилась без найкращої подруги через цього мерзенного, який водив нас за ніс і виставляв себе героєм. Так і знала, що він придурок!

Сусідка наша, Емілія Владиславівна, таки вибралась до сина в Німеччину. Збиралась вона майже місяць. Наша вулиця збожеволіла від щастя й влаштувала їй розкішне прощання, а коли посадила на літак, то всю ніч гуляла й запускала феєрверки. Звичайно, доглядати за кактусами й алое, а також годувати мерзенну шавку Бульку жінка доручила мені, а цим, за її словами, виявила честь. Я вирішила пожертвувати собою заради всієї вулиці, крім того, залишившись без роботи й подруги, не мала іншого заняття. Булька, зрозуміло, вже наступного дня спробувала розпотрошити м’які меблі, нагадила на ліжко своїй господині, розбила всі квіткові горщики. Поки я прибирала, вона чомусь вирішила напасти на листоношу. Листоноша до останнього не вірив, що така малеча може щось удіяти, тому, побачивши, що вона біжить на зустріч, не зрушив із місця. Булька з усіх сил вп’ялась йому в штанину й почала тягти. Не знаю, в якій країні шили ці штані, та майже одразу почувся тріск, і штані почали розходитися про швах. Листоноша зреагував й спробував штовхнути бульку ногою. Булька, отримавши легкий удар у живіт, заскавчала й побігла кудись дорогою. Коли я припинила сміятись і вискочила на вулицю, Бульки вже не було видно.