Читати книгу - "Герої (не)війни"

Розділ 1. Крим

Над переповненим Майданом лунає: «Пливе кача… Сам не знаю, де загину…» У бік сцени тягнуться труни з убитими. Нові й нові. У очах невиплакані сльози. Під домом про пережите цієї зими нагадує спалене авто. Заснути знову не вдається — ніч минає у гарячковому відстеженні тривожних новин. Завтра таки треба піти до психолога.

Але назавтра передчуття поганих новин реалізовується. Завтра була війна. Російсько-українська. «Гібридна». Приміщення кримського парламенту й Ради міністрів захоплені «зеленими чоловічками» — очевидно, російськими спецпризначенцями.

Між тим у захоплене військовими приміщення Ради АРК Крим починають збиратися депутати. За наявною інформацією, кворуму нема. Перевірити неможливо. До залу засідань озброєні люди нікого не пускають. Між тим під дулами автоматів без журналістів і, ймовірно, без достатньої кількості депутатів починається засідання. На ньому з порушенням усіх можливих норм ухвалюють рішення про відставку уряду Могильова, призначення прем’єр-міністром АРК лідера партії «Русское единство» Сергія Аксьонова. Також недієздатна Рада буцімто голосує за проведення в Криму референдуму. Він запланований на 25 травня. Які питання буде винесено на референдум — невідомо.

Але вже ввечері 27 лютого на в’їздах на півострів з’являються бетонні блокпости. Їх охороняють озброєні люди в камуфляжі.

Уранці 28 лютого ситуація далі загострюється. Уночі заблоковано усі аеропорти Криму.

Голова ОБСЄ, міністр закордонних справ Швейцарії, висловлює стурбованість подіями в Криму. Фраза «глибоке занепокоєння» ще не викликає реготу.

Депутат Ради АРК Крим Микола Сумуліді підтверджує раніше озвучену інформацію про відсутність кворуму на засіданні 27 лютого. Мовляв, було 40 осіб за необхідних 60.

У небі пролітають російські «вертушки», їхні БТР блокують українські військові частини, але поки не пролунало жодного пострілу. Атака суто морального плану.

У суботу, 1 березня 2014-го, я саме був в автосалоні — хотів купити авто замість того, яке спалили під час Майдану. Пролунав дзвінок. Телефонувала Оля Калиновська, тоді редактор програми «Час. Підсумки дня» на «5 каналі».

— Ти новини бачив? — запитала вона.

— Від ранку ні.

— Війна починається. Виходимо на роботу, будемо марафонити.

Відтоді марафон практично не припинявся.

Поки я прибув на роботу, Рада Федерації Російської Федерації уже ухвалила своє сумнозвісне рішення про дозвіл на використання військ поза межами Росії. В Україні. На той момент ішлося про Крим. Хоча взагалі ніхто не знав, про що йдеться. Ходили чутки, що колони з російськими військами бачили уже під Запоріжжям…

«Знімайте українські прапори й переходьте на службу в РФ! Зарплата буде втричі-вчетверо вищою! У вас уряд нелегітим­ний!» — з такими пропозиціями приходять російські військові й до командирів українських частин, і до рядового складу.

І одразу перша поразка — командувач ВМС України контр-адмірал Денис Березовський переходить на бік ворога. Нема урядового зв’язку. У Києві — жодного плану дій. Паніка.

  Тимур

У перших числах березня 2014-го списуюся у Фейсбуці зі знайомим з Криму. Тимур. Як я колись жартував про нього: найбільший український патріот на півострові за національністю таджик. Із завжди акуратною борідкою, спортивної статури. Служив на українському флоті, був журналістом, працював у флотській телерадіокомпанії «Бриз». Ходив у плавання. Неймовірно гостинний і доброзичливий. «Заходьте в гості, я плов приготую», — запрошував, коли ми бували в Севастополі. Після цього дивився на дружину і сміявся: «Плов — лише чоловіча страва, я її сам готую». Під час листування у березні 2014-го виявилося, що з військово-морських сил він звільнився 2010-го — не міг витерпіти планомірного знищення структури при президенті Януковичі. По-військовому чітко описує хід подій:

«До відома. Нове розгортання подій із Севастополя. О шостій ранку з автовокзалу Севастополя вирушив автобус на 50 місць із «самооборонцями» у супроводі «мерседеса-­віто». Напрямок руху з’ясувати не вдалося. Зранку заблокували і морський рибний порт. На виїзді автобуса з робочими нічної зміни їх зупинили на новому блокпості. На запитання, хто ти такий, один із тих, хто зупинив, зухвало заявив: «Лєйтєнант марской пєхоти». На міліцію та СБУ покладатися не можна. Флот небоєздатний. Кораблі не мають палива, а зброя з військових частин Севастополя давно здана в арсенал. Десятки офіцерів написали рапорти. Мііжміського, міжнародного й урядового зв’язку нема. Є інформація, що готується «в’їзд» Януковича, а фактично вторгнення з боку Луганська. Мер Коваленко буде призначений губернатором, за казаками, які увійдуть із Януковичем, на його прохання увійде армія РФ».

За кілька днів Тимур вивезе сім’ю з Криму до Львова.

Читаю короткий переказ про те, що з ним відбулося потім:

«Чекав місяць, другий. У військкоматі казали, що морські офіцери наразі не потрібні. Розумів, що починається справжня війна. Чекати далі було неможливо. Пішов воювати добровольцем в «Айдар», в афганську сотню». Не претендував на жодні посади. Хоча мав звання підполковника, воював як простий боєць. У серпні, під час операції зі звільнення Хрящуватого і Новосвітлівки Луганської області, Тимур дістав поранення.

Боєць розповідає, що їхній підрозділ мав завдання два-три дні утримувати населений пункт, після чого їх мали замінити регулярні війська: «Але сталося так, що війська не підійшли і ми там пробули 16 діб. Це найдовша операція на той момент. Ми зазнали дуже значних втрат. Нас постійно обстрілювали, важкої зброї в нас не було, і нас просто нищили. Але в будь-якому разі ми тримали ці населені пункти до 27 серпня».

У ході операції довелося взяти на себе командування підрозділом (тією частиною батальйону, яка дислокувалася в Новосвітлівці).

Коли повернувся після поранення, запропонували виконувати обов’язки начальника штабу — заступника командира батальйону (штатного начальника штабу було поранено), а 7 березня 2015 року офіційно призначили на цю посаду.

Наприкінці травня призначили нове командування батальйону. А в серпні 2015 року Тимура було демобілізовано.

Після демобілізації разом із друзями створили громадську організацію «Спілка учасників бойових дій “Асоціація Комбатантів”». Допомагають атошникам, пораненим, сім’ям загиблих.

Окрім громадської діяльності, Тимур успішно розвиває український військово-документальний і художній кінематограф: зіграв поручика Андрієнка у фільмі Івана Канівця «Українська революція», став режисером і продюсером стрічки «Коли говорять тіні» (2013). Загалом Тимур зняв 16 фільмів. У вересні 2013 року взявся знімати документальний фільм «Морськими дорогами Тараса». На жаль, у зв’язку з подіями в Україні зйомки довелося призупинити.

25 грудня 2015 року «За особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, високий професіоналізм, вірність військовій присязі» Указом Президента України № 722 Тимура Баротова нагороджено орденом Богдана Хмельницького III ступеня.

26 березня 2016 року Тимура нагороджено орденом «Народний Герой України».

  Подвиг авіаторів 3 березня 2014-го

Напруження в Криму зростає. Від ефіру відімкнули опозиційну ТРК «Чорноморка», продовжується блокування українських військових частин.

Між тим морська військова авіація в аеропорту поблизу Сак тихо вчинила справжній подвиг.

Герой — полковник Ігор Бедзай. Уранці, користуючись з нагоди, поки росіяни блокували аеропорт, він підготував і здійснив операцію з виведення військової техніки на материк. Унікальних літаків і гвинтокрилів, здатних рятувати людей, вести морську розвідку, порятунок людей і (вибачте за оксюморон) морський повітряний бій.

Бедзай зрозумів, що слід виводити техніку, коли побачив, як окупанти захопили інший український аеропорт «Бельбек» і пошкодили тамтешні літаки — просто напхали каміння у двигуни. З керівництвом у Криму не радився: не було довіри. Зателефонував у Київ, дістав добро. Подробиць не повідомляв, щоб не було витоку інформації.

— Приблизно 27 лютого у нас у Новофедорівці з’явилися перші так звані «війська самооборони», прибули на п’ятьох «КамАЗах», — згадував уже згодом тодішній керівник частини Бедзай. — Казали, що