Читати книгу - "Візерунки долі. Я проти, Аграфена Осіння"

Всі мої знайомі дівчата були від нього просто в захваті. Але він обрав мене, і вони змирилися з цим. Іноді, правда, жартували, що ми ідеально підходимо один одному, як дві картинки з журналу. Обидва стрункі, світловолосі, тільки моя шевелюра світліше, а очі зелені. І наші стосунки такі ж картинні. Немає між нами жодного вогню, жодної іскри. Оленка інколи дивувалася:

– Наталю, а ти впевнена, що Вітька твій хлопець? Може, це просто твій названий брат? Ну не буває такого кохання, як у вас, байдуже воно якесь.

Я ображалася на подругу та сердилась, але й сама відчувала, що такої близькості, як хотілося б, між нами немає. Але дуже хотіла сім'ю, дітей. Я б своїх малюків любила більше за життя і ніколи не покинула б. І батьком дітей уявляла саме Вітюшу, бо була впевнена: такий, як він, ніколи не скривдить жінку чи дитину. 

До того ж існувала ще одна, дуже вагома причина, через яку обрала саме його. Так, міркуючи, розглядала хлопця, з яким сиджу в кафе, мабуть, востаннє. Все-таки гарний він, особливо з рум'янцем на вилицях. Я здивовано витріщилася на нього. Чому це він червоніє, як дівчина в теремі? 

Поки його розглядала, у Віктора почала рожевіти шия. Навіть вуха запалали.

Здивувалася ще більше, коли він підняв очі і подивився мені за спину. Озирнулася і просто отетеріла! Супер-пупер мачо стояв прямо за мною, витріщаючись на мого колишнього. 

О боже! Мама дорога! Чорт! – Це все промайнуло в мене в голові, коли я зрозуміла: ось вона! Тобто він! Ось – моя суперниця. 

У повному ступорі дивилася на зразок мужності, який виявився хлопцем мого хлопця. Хоча, зважаючи на його роздратований погляд, що окинув мене з ніг до голови, суперницею він вважав саме мене. Я в шоці! Ніколи мене ще не вважали суперницею чоловікові. 

Обличчя мого колишнього нареченого вже повністю почервоніло. Здається, навіть світлі брови зарум’янилися. Це мене повністю вбило.

Де ж Оленка зараз? Ось же вогонь, який вона хотіла бачити. Навіть не вогонь, а справжнє полум'я! І навіть іскри присутні. Як же без них? Прямо блищать у чорних очах, які закохано зиркають на потенційного тата моїх дітей. 

А що я тут роблю, цікаво? Я тут, як мінімум, третій зайвий. Обережно підвелася і почала готуватися до відступу. Віктор помітив мої маневри лише тоді, коли я взяла сумочку зі спинки стільця, вже стоячи біля столика.

– Наталю, зачекай, ми ж так і не поговорили, – Він знову підняв очі на чоловіка, що стояв поруч. – Дуже хотів познайомити тебе з Олівером. Ол, хочу представити тобі свою... подругу, – Віктор знову замовк, лише переводив погляд від мене на мужика, який Ол, і назад.

– Приємно познайомитись, – промовив низьким, гарним голосом цей Олівер. Причому тон його був такий, що здавалося, він би з радістю придушив мене тут же на місці, спалив і порох ногою розтер. 

Тому я негайно вирішила відступити. Бо герой не той, хто сміливий, а той, хто розумний. Ці слова частенько мені нагадувала директорка нашого дитячого будинку, коли я вкотре приходила зі школи в синцях і саднах. Я ніколи не могла промовчати, якщо хтось явно наривався. Зараз же, я вирішила беззастережно наслідувати цю мудру пораду.

 – Мені теж дуже приємно, – виділивши голосом слово "дуже", сказала, відступаючи до дверей. – Але виявилось, що мені терміново треба додому. Я щойно згадала, що мої квіти не вигуляні та папуги не политі.

– Наташо, у тебе немає папуг, – нагадав мені Вітюша, ніби я цього й сама не знала.

– Ось і виправимо це, – запевнила бадьоренько, продовжуючи повільно відступати. – Зараз придбаю і одразу ж почну поливати.

– Наталю, припини, я сподівався, що ми все ж таки залишимося друзями, незважаючи ... – він замовк, мабуть, риму до слова "незважаючи" не знайшов.

– А ми й так друзі... мабуть, – заспокоїла я його.

Віктор підвівся і спробував підійти до мене. Саме, що спробував, бо я одразу ж підняла руки в жесті протесту й твердо сказала:

– Панове та пані, – перевела погляд з одного на іншого, чітко показуючи, що розумію, хто є хто. – Вимушена раптово попрощатися з вами, справ повно, та й почуваюся недобре, мабуть, захворіла. Боюся, як би не пташиний грип. Не смію заважати вашому затишному міжсобойчику. Бувайте!

Різко повернулася до дверей і покинула товариство гідних джентльменів, не звертаючи уваги на здивовані погляди нечисленних відвідувачів кафе.

Знімаючи куртку з вішалки біля дверей, подумала, що й не збрехала навіть. Як ще назвати те, що мене знудить, затримайся я тут ще хоч на хвилину, як не хворобою? Тихенько зачинила за собою вхідні двері, залишаючи за нею період життя завдовжки пів року, коли я була чиєюсь нареченою.

Надворі було прохолодно, але осінь не здавалася зимі. Сніг ще жодного разу не припорошив різноколірне листя на деревах та землі. Було сухо та дуже красиво. Сутінки додавали чарівності останнім осіннім дням. Я йшла не поспішаючи, спеціально вибираючи місця, де листя сильніше покривало доріжку. Дуже любила слухати шарудіння опалого листя. Воно ніби шепотіло мені щось по-дружньому, намагаючись заспокоїти.

Додому йти мені було недалеко, тож я не поспішала. Встигну до того, як стане зовсім темно. Та й настрій у норму приведу. Якщо чесно, я ніколи не належала до тієї частини людей, яка відкидає іншу частину, з протилежною від нормальної, орієнтацією. Мені було все одно, тому що зовсім мене не торкалося. Але поміняти дівчину на чоловіка? Як це збагнути?

Було вже зовсім темно, коли я підійшла до маленького дворика, де знімала собі житло, і відчинила хвіртку. Заливисто загавкав Матрос, господарський песик, а коли впізнав мене, звалився на спину і відчайдушно замолотив хвостом, водночас виском висловлюючи свою радість від моєї появи.

Собачка була невелика, але галаслива. Господині кілька разів пропонували взяти вівчарку, але вона категорично відмовлялася. Бабуся гадала, що справжнього бандита й великий собака не зупинить, а Матросик усіх бачить, усіх чує, всіх обгавкає. Так що інший сторож їй зовсім ні до чого.