Читати книгу - "Казка про кота Мурмасика, Юрій Гадзінський"

* * *

Мікрорайон

          Чудернацька химера винирнула майже беззвучно, мало нагадувала тролейбуси і автомобілі, які я бачив до цього. Машина, схожа на гігантського черв’яка виглядала так само похмуро, така ж сіра, як і всі будинки довкола, як і цей ранок загалом. Вона рухалася плавно, до зупинки “повзтиме” ще хвилини дві.
         — Пане, я перепрошую…
          Троє чоловіків у білих халатах з’явилися несподівано, їх обличчя прикривали білі медичні маски[H1] . Серце тьохнуло, я вищірився на них по-котячому, показав зуби. Відсахнувся. Небезпека.
         — Пройдіть з нами, будьте ласкаві.
          За їх ввічливістю ховається загроза; ненав’язливо один із лікарів взяв мене під лікоть. Інший запхав руку до кишені свого халата. Я не став зволікати.
         — Ні, я зайнятий! – Вириваючи руку, зойкнув. Тролейбус все ближче, але його не дочекаюся. Я різко повернувся і побіг тротуаром.
         — Стійте! Процедура займе всього декілька хвилин! Зупиніться НЕГАЙНО!!!
          Позаду залишився рекламний плакат і тролейбусна зупинка. Посеред дороги винирнув автомобіль. Нічим особливим він не виділявся, але побачивши його, я прислухався до внутрішнього чуття і різко змінив напрям бігу. Звернув до вузької вулички, що вела у серце мікрорайону. Біля дороги залишатися небезпечно.
          Отже, люди у білому хотіли спіймати мене, і я був змушений кинутися у нутро сірих похмурих будівель, розчинитися у цьому лабіринті. Я біг і чув, як плов Господаря бовтається всередині контейнера. Людське тіло витривале, довгі кінцівки несли мене стрімко поміж будинків. Орієнтиром був тільки напрям. Будинок за будинком, поворот за поворотом. Я не обертався, але відчував, що переслідувачі нікуди не зникли. Здається я навіть чув їх голоси та спроби зупинити мене словами. Або то був просто вітер.
          З неба почали падати краплини дощу. Перші упали мені на обличчя. Холодні, вони б примусили прокинутися будь кого.
          Однак, я не спав.
 

* * *

          Собаки і коти ніяк не могли примиритися. З чого почалось це, зараз уже й ніхто не згадає, а Джек про це й не думав. Бродячий песик не знав ні любові, ні своїх господарів – вони покинули його, ще як він був дитям.
 

* * *

Дитячий майданчик

          Гниле осіннє листя під ногами та металева стіна гаражу, об яку я обперся. Мені здалося, що переслідування завершено і тут я можу відпочити, перевести подих. Відчуття було оманливим. Люди в білому залишилися позаду, а от кремезний коричневий пес все ж знайшов мене.
         — Ну що, добігався, Мурмасику?
          До мене наближався чоловік у світло-коричневій шкірянці. Тіло добре розвинуте, дебеле. На обличчі хижий оскал… Дворовий собака Джек. Він ненавидів мене і був не проти перекусити мені горлянку щоразу, коли бачив. Сьогодні, вочевидь, ми зіткнулися надто близько.
          Відступати нікуди.
          — Блохастий шмат лайна, я багато тобі подібних загриз, ти знаєш. А сьогодні підійшла твоя черга.
          Джек стрімко наближався. Єдине, що я встиг – стягнути портфель, щоб не постраждав контейнер з їжею всередині. Далі був удар, що збив мене з ніг. Я відправився прямісінько в багнюку, світ завертівся. Наді мною - зле обличчя Джека. Тепер він теж людина. З ним його люта сила, чіпкі руки стисли шию і душать мене. У цей момент можу думати тільки про собачий запах, що глибоко в’ївся у цю шкірянку. Навіть не хочу знати, яким чином пес дістав її.
          Масивний кулак декілька разів вдарив мене по обличчю. Ніс і щелепа спалахнули біллю, бризнули сльози. Незважаючи на супротив, Джек з легкістю підняв мене над землею і копнув ногою в живіт. Я сповз додолу, всівся в багнюку. Жалюгідно… А час іде.
          Природня спритність ще залишалася зі мною – якосья все ж вислизнув із рук свого ката та несподівано для себе різко вдарив його в корпус обома ногами. Джек голосно загарчав, відступив назад. Ще один удар черевиком в пах. Він зігнувся. Підбираю із землі брудний портфель з їжею і мчу вперед, стрімко перескакуючи напіврозвалений паркан та намагаючись не влетіти у іржаву понівечену гойдалку. Не оглядаюся. Оминаю дорогу. Попереду – десятки, сотні моноблоків жилого району. Збите від удару дихання прийшло в норму, швидкість бігу збільшую. Господар не повинен залишитися без смачного обіду.
          Десь там позаду Джек поволі піднявся та злісно плюнув на землю. Його ошалілий погляд зачепився за лопату, що стояла підперта до стінки гаражу поруч із граблями. Видно, власність двірника. Пес усміхнувся по-звірячому.
          … Мені почало здаватися, що шляху для втечі немає.

* * *

         — З днем народження, Мурмасю! – Остап обняв свого улюбленця однією рукою і поцілував у лоба. У другій руці він тримав список.
         — Мяу, спасибі! А що ти подаруєш мені?
         — У мене вихідний сьогодні, тому зараз ми ідемо до супермаркету і ти можеш вільно обрати що завгодно із цього списку!
         — Магазин? – Невпевнено спитав котик – Мені страшно стає у таких місцях, там… Надто багато всього. Давай я залізу тобі на плече і буду там сидіти, допоки ми не зробимо всі покупки?

* * *

Супермаркет

          Як довго я біг?
          Самотні перехожі виринали то тут, то там, але їм було байдуже. Рукав піджака тепер весь у крові, я витер ним носа декілька разів. Сльози більше не лилися. А дощ все накрапав з неба, тягучими краплинами стікав по моєму обличчю. В небі загуркотіло. Хотілося вірити, що злива змиє собою все, що позаду.
          Мені ввижалися постаті у білому — я рухався швидше і звертав геть, до чергового провулку. Вулиця Надії, дім номер сім, ось, де працював Остап. Я щосили намагався притримуватися напрямку… Врешті, переді мною з’явилася будівля місцевого супермаркету. Червоне освітлення вивіски підкреслювало дрібні краплини дощу, потік із яких ставав все більш щільним. Мені далеко до могутності Джека. Я змучився. Зголоднів. Потрібна була енергія, щоб дійти до цілі.
          Коли був котом, все видавалося набагато більшим і дуже грізним. У тілі довготелесого чоловіка я швидко крокував тепер поміж стелажів та обирав, чим би перекусити. Людей всередині небагато, але всі вони дивилися на мене здивовано, як на чужого. “Сушена валер’яна”, “Солодка м’ята”, “Копчена рибка”. Я облизав сухі губи, відчув присмак крові.
          Добре, що Господар залишив папірці в одежі. Заради них і крутиться все довкола, наскільки я знаю. Просто папірці з портретами людей визначають бути голодному тобі, чи ситому. Витягнувши їх з кишені, я підійшов до каси. Обрав хліб, пляшку негазованої води та велику банку котячого корму. Із цим багажем пройшов вперед, до масивного підвіконника, на який і вирішив присісти.
         — Ей, ти, решту візьмеш!?
          За вікном маркету розпочалася злива. Струмки води сірими вулицями несуть кудись зігниле листя, самотній кошичок стоїть просто біля входу у скверик. Вдома у мене є такий же, мені подобається там інколи спати…
          Я не можу підвести Господаря. Перш за все, я нагодую його, як він завжди годує мене. А вже потім… Щось неймовірне, велитенське, схоже на гігантський пилотяг повільно рухалося вулицями і “збирало” все сміття довкола. Місце водія, чи хоча б лобове скло я так і не зміг розгледіти. Воно не змогло затягнути покинутий кошичок всередину, тому просто розламало його.
          Потім? А що потім?
          Я ненавиджу воду, я завжди боявся пилотягів, однак затримуватися тут не можна. Господар жде. Скоро обід, а він без їжі. Гуркіт сміттєвоза змішався із гнівливим громом зверху, викликаючи праведний жах.
          Людський шлунок з радістю прийняв у себе більшу половину хлібини та майже всю консерву з кормом. Я облизав руки після трапези, зробив декілька ковтків води, поправив портфель за спиною. Хліб, мабуть, залишу тут.
          В дверях магазину вже стояв повністю мокрий Джек з лопатою в руках.