Читати книгу - "Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва"

Ривком відчиняю дверцята і вистрибую з машини. 

— Куди ти, вона ж тебе впізнає потім, і номер машини запам'ятає... Дебіл! — Не заспокоюється Мамаєв, але я його не слухаю.

Підходжу до дівчини, опускаюся поруч навпочіпки. З освітленням у дворі явна напруга, доводиться підсвічувати ліхтариком із телефона.

— Ти як? — запитую і не впізнаю свій голос. Сипкий, ніби прокурений. Прокашлююся і повторюю: — Гей, мала, ти ціла?

Вона піднімає голову, і я відсахуюся, шокований. У неї великі, темні, як розплавлений шоколад, очі. Не очі, очиська. На пів обличчя точно.

Тільки дивиться вона не на мене, а ніби крізь, ніби я прозорий. Навіть обертаюся назад — може, й справді запам'ятовує номер машини? Так темно ж, і «Діскавері» на пристойній відстані. Хіба що вона добре бачить у темряві.

Звісно, батько мене не вб'є. Покричить, знову обнулить карту, але ненадовго. І все ж, не хочеться зайвий раз підставлятися. Ні прав, ні довіреності на машину, у мене, звісно, немає.

Роздивляюся дівчину, яка сидить переді мною. Я думав, вона старша, а вона, може, навіть молодша за нас з Анваром. Це мене одяг з пантелику збив, бовтається на ній, як на вішалці. 

— Окуляри, — каже, і я залипаю на тому, як вона швидко облизує верхню губу, — я загубила окуляри. І не кажіть на мене «мала». Будь ласка...

— Гаразд, не буду, — відповідаю підозріло поступливо, і зненацька мене осіняє: — Ти що, мене не бачиш?

Вона простягає руку, і я помічаю, які в неї довгі пальці. Тонкі, особливо порівняно з рукавом толстовки. Навіщо вона вдягла цей мішок? 

Торкається щоки, підборіддя. Мене ж ніби оголеним дротом торкає, прострілює наскрізь. Перехоплюю її руку, а вона раптом усміхається.

— Бачу. Просто нечітко. У мене короткозорість, а окуляри злетіли, коли мене ті виродки вдарили.

— То ти їх не розгледіла? — доходить, що дівчина прийняла мене за співчутливого перехожого. І не підозрює, що я і є один із «виродків».

Озираюся на всі боки, і хоч удар був невеликий, знаходжу окуляри метрах у трьох. Еге ж, неслабо вони злетіли...

Роздивляюсь й отетеріваю — ось це лінзи! Товщиною, напевно, з мій мізинець. Одне скло безнадійно зіпсоване павутиною тріщин. Друге майже ціле, тільки кілька великих сколів посередині.

Простягаю окуляри, дівчина бере їх і знову починає озиратися.

— Кошеня... Ви не помітили випадково, тут десь було кошеня?

— Слухай, — кажу переконливо, — з ним усе гаразд, воно втекло. Я бачив.

Брешу, звісно, на чорта він мені здався, цей котяра. Вона не поспішає надіти окуляри, акуратно протирає їх краєм толстовки.

— Ти де живеш? 

— У другій вежі, хотіла по дворах зрізати, — вона морщиться. Видно, що боляче.

«Вежами» називають житловий комплекс із трьох висоток. Бомбезні там квартири, дворівневі. Я просив батька туди мене відселити, але він уперся, що тільки після вісімнадцяти.

Напевно, правильніше було б допомогти їй встати, довезти до будинку. Але Мамаєв уже вкотре махає з машини, і це чомусь дратує. Дістав...

— Гаразд, якщо з тобою все добре, я піду, — встаю, хоч їхати до Дима в клуб уже не хочеться. 

Але Димов нас чекає, до того ж Анвар має рацію. Якщо дівчина запам'ятає номер машини, у мене будуть проблеми. Тож треба відвалювати, поки вона не начепила свої окуляри і не навела різкість.

— Дякую, — дівчина знову піднімає очі, і в мене всередині тьохкає. Що за фігня, я зазвичай на таке не страждаю. 

— Тобі точно не потрібна допомога? — раптом хочеться почути, щоб вона сказала, що потрібна.

— Ви ж поспішаєте, — знизує невпевнено плечима, — не треба, все гаразд. Ще раз дякую, що не пройшли повз. 

То й добре. Іду до Красунчика, сідаю за кермо і, вже виїжджаючи з двору, бачу, що вона сидить на асфальті й дивиться нам услід. Довге волосся розсипане по плечах, очі примружені.

Дивиться без окулярів, отже, номер не бачить. Чудово, значить не зіллє. Тисну на газ і перемикаю увагу на навігатор.

***

До клубу два квартали, доїжджаємо за три хвилини. Хороший гак зрізали по дворах, треба запам'ятати.

Паркуємось, Анвар першим вистрибує з машини. А мені навіть виходити не хочеться, з голови не йде розплавлений шоколад, а ще волосся. Довге й хвилясте. На дотик воно, напевно, гладке й шовкове.

Пересилюю себе і вимикаю двигун. Біля входу в клуб помічаю знайомі обличчя, багато хто з наших уже на місці.

— Нік, привіт! — Мілена теж тут, зустрічає на вході й одразу ж повисає на мені. 

— Привіт, — чмокаю повітря біля її щоки і розчіплюю пальці на своїй шиї. — Де Дим?

— Там, де всі, — вона вдає, що не образилась, а ми з Анваром пробираємося крізь натовп танцюристів у наш «віп». 

Димов нам радий. Чергові вітання, подяки, і я падаю в кут на диван. Мілена сідає поруч.

Взагалі вона Міла, але просить називати її Міленою, мені ж глибоко паралельно, як кого називати. Згадую, що не запитав ім'я дівчини з шоколадними очима, і настрій різко псується.