Читати книгу - "Кінець світу: Естелла, Nilett"

На вулиці того дня було тихо. Надто тихо. Дощові хмари давненько не окутували нічного неба районів, а повітря вдихати на повні легені явно нікому не хотілося через сильний запах гниючої плоті та розлитої повсюди крові, що також мала свої специфічні нестерпні запахи через пряме потрапляння сонця. Хоч зачистки й дорівнювали спаленню тіл, але залишковий попіл після кремацій був небезпечним для здоров’я. Він міг у кращому випадку викликати проблеми з легенями та диханням, яка до слова також була бідою чи не маленькою, адже медикаментів було потрібних дуже мало, а інгаляторів для астматиків і зовсім одиниці, або у гіршому випадку це могло привезти до прямої інфекції та перетворення у монстра. В колонії людей це дорівнювало повному внутрішньому винищенню.

Люди здебільшого дихали через медичні маски чи маски тільки виготовлені власноруч з підручних матеріалів аби уникнути зараження через легені, чи ж намагалися здобути кисневі маски, які забезпечували найвищий рівень чистоти повітря. Хоча здебільшого якщо такі й знаходилися в обмеженій кількості, то такі використовували лише групи зачисток які здебільшого перебували в епіцентрах ураження та бажали отримувати хоч якийсь мізерний захист у плату за захист за збори.

Всі райони один за одним окутувалися у тьму смерті та крики відчаю, а там і мертву тишу. Ні, не всі вмирали. Але за для свого порятунку, райони мали окунутися у царство тиші, адже монстри сліпі, але мали неймовірно хороший слух. Навіть тихе шарудіння одягу могло згубити. Тому було явно не все одно що одягати та де й коли закашляти.

Мертві тіла, гниючі туші інфікованих, шматки незрозумілої частини тіла чи то людини, чи ж тварини аби де, розбиті будівлі та діряві стіни, розгромлені вікна, розтрощені автомобілі, розкидане скло різних розмірів та форм. Нічого не лишилося вцілілим.

Здавалося, що в такому пеклі не може бути життя. Але так, знайшлися ті хто вижив, та ще й знайшов у собі сили боротися, був готовий змінювати все й кардинально. Сталкери, які потрапили під керуючу руку геніальному лідеру, та звичайні люди які бажали жити, а не виживати.

Так і була створена Колонія Естелли у восьмому районі, підпорядкована дуету звичайного смертного та інфікованого з людською подобою, які просто хотіли жити, та навчали цьому інших у сурових реаліях світу.

***

Швидкі зате чіткі кроки масивного взуття віддавалися відлунням по довгому та темному коридору третього поверху багатоповерхівки восьмого району. Чоловік середніх років одягнутий у військову форму, квапився до свого лідера, щоб сповістити про найновіші новини які йому доповіли патрульні.

Він зупинився у передостанніх дверей та тричі постукав, тепер уже стоячи в очікуванні схвалення своєї появи. По той бік дверей пролунав інший чоловічий голос, який явно був вже втомлений. Все ж таки на дворі глибока ніч, а йому досі не можна спати через пост та рівень відповідальності яку ніс на своїх плечах.

— Командире. Прошу пробачення за пізній візит. Але ви самі просили сповістити якщо це стосується кордону. – Почав першим старший, після того, як увійшов до кабінету, та віддав честь якої ніхто і так не просив та тим паче не вимагав.

— Кажи Феліксе. – Зіваючи у кріслі промовив хлопець трохи молодше за виглядом, але явно не сильно за віком. Платино-блондинисте волосся яке явно давненько ніхто не підстригав та не приводив до ладу, хаотично падало на плечі хлопця. А на лівому вусі красувалася сережка у формі хреста, до якої був прикріплений срібний тонкий ланцюжок, що поблискував від світла ліхтаря коли той захитав головою у напрямок живої людини яка щойно увійшла.

— Доповідаю: Інфіковані дивним чином вперше за місяць просто зникли з околиць воріт дев’ятого. Ось звіт який прийшов від стіни буквально декілька хвилин тому. – Чоловік що звався Феліксом, простягнув руку до столу. Там був шмат паперу, по краї записаний в ручну досить мізерним почерком.

— Повністю? Не лишилося навіть одиниць?

— Саме так Командире Кріс. Територія затихла.

— Що ще кажуть патрульні?

— Згадали за дивний гул, трохи схожий на «спів» кита. По їхнім словам, він лунав наче із далеку. Поза стін. Але був слабким, та його ледь можна було розчути. Наче щось його глушило. Але саме після цього інфіковані кудись пішли. Напрямок вказали як сторона десятого.

— Звук схожий на клич кита? – Крістофер раптом потягнувся рукою до полиці свого столу, але так його і не відчинив. Рука просто завмерла на ручці. – Це знову може бути воно. Те дивне створіння не схоже на людину та маюче форму схожу на звірячу. Будьте обачні. Посильте патруль. Буде краще, якщо ми помітимо якомога більше змін за короткий час та встигнемо підготуватися не кваплячись. Відправлю до вас навіть Аарона для підтримки. Він сильний у нічній порі. Почує за потреби.

— Буде виконано. – Чоловік при підняв руку до рівню висків, знову віддаючи ніким не прохану честь.

— Чудово. Якщо закінчив, тоді можеш йти. – Кріс втомлено знову почав зівати, але до рук взяв декілька паперів з попередніх звітів котрі не встиг оглянути.

— Командире…

— Ще щось згадав?

— Ні… Це інше. Але хотів би озвучити.

— Кажи Фелікс. Не перший день вже знайомі як-не-як.

— Буду відвертим як друг з другом. Твій стан просто жахливий Крістофере. Ти гаснеш вже просто на очах. Якщо так продовжиться, та під час наступної зачистки ти точно будеш одним із тих хто не повернеться. Тобі треба трохи відпочити. Дозволь нам, твоїм людям допомогти тобі. Естелла без тебе не вистоїть і дня.