Читати книгу - "Кінець світу: Естелла, Nilett"

— Я і так кидаю на вас надто багато відповідальності та ризиків поки сиджу тут. Хоча мав би бути там.

— Ми готові брати ще більше! – Прокричав той – Елітний підрозділ врешті решт для цього і був створений! Він твоя тінь та основна сила. Кожен з нас знав на що підписується коли погоджувався вступити та проходив відбір.

— Ваш «найголовніший» лідер також цієї думки?

— Аарон твій найближчий друг. Не мені казати за його думки. Ви разом створили Естеллу майже рік тому. Місце, де немає багатих і бідних. Є лише люди розділені на роботу та надія про життя без дискримінацій. Люди йдуть за тобою не через страх. А, тому що поважають. Ти не йдеш по головах. Фракція яку ти ведеш, створена для людей. Але ти приймаєш і тих хто на першу думку приречений на смерть або смерть цю ніс.

— Я прирікаю людей на війну у майбутньому, а не рятую від гибелі. Це не одне і те саме.

— Але люди готові йти на цю війну. Адже ти ведеш їх у світле майбутнє. Тільки подумай, що ти вже встиг зробити. Огородив цілий район. Відбудував стіну. Зачистив цілий восьмий від інфікованих та люди тепер мають де жити не думаючи про минуле та те ким були. Ти впускаєш живих без грошей. Не здираєш плату. А ще, надаєш другий шанс тим, хто готовий змінитися. Згадай лиш ким був я… Нікчемним злодюгою, якого до речі ти й спіймав під час патрулювання три роки тому. Я б гнив у в’язниці якби не цей інцидент із вірусом та бунтом у колонії. Але можливо і давно б помер, якщо ти не дозволиш піти слідом за собою.

— Але я змушую їх підписати протокол де вони погоджуються стати рабами місця куди йдуть. Так ти й став звичайним рядовим що віддає всього себе на передовій ризикуючи власною шкурою.

— Це мінімальна ціна за порятунок від голодної смерті. Вони живуть під захистом, за це працюють на земельних ділянках чи готують їжу, займаються вцілілою худобою яку ми знайшли та принесли сюди аби потім самим і було що їсти. Ніхто не засовує всіх та кожного у розвідку та зачистку. Поглянь лише стільки чоловіків не у гарячих точках з дня на день. Все добровільне, і навіть занадто.

— Можливо ти й маєш рацію – Кріс відкинувся у своєму кріслі та потер сонні очі руками. – Але все ж таки… Я не хочу проливати кров людей… Хоч перший досі не хоче йти на мирні переговори та погрожує винищенням, я маю надію на розумне рішення.

— З часом все зміниться Кріс. Перший також не вічний. З часом вони стануть слабшими, та інші отримають владу. Все буде так як ти того планував. Люди вірять у твоє майбутнє. Я у тебе вірю. Та буду поряд до останнього, як би ти сильно не змінився.

— Дякую за довіру Феліксе. На разі найдорожче що може дати людина, це саме довіра. – Кріс посміхнувся – Давай на сьогодні закінчимо на цьому. Йди відпочивати після того, як виконав мої накази. Я теж спробую нарешті відпочити бодай декілька годин.

— Як скажете Командире.

Чоловік що звався Феліксом знову перейшов на офіційну манеру речі та віддаючи честь на прощання, покинув кабінет, залишаючи знову на самоті молодого Боу.

Вже десять місяців пролетіло з того часу, як Вайлет пішла іншою дорогою, та не давала про себе ані звістки. Подеколи брат вважав навіть, що сестричка, мабуть, вже мертва, та вчився жити саме з цією думкою, адже якщо все ж молодша жива, та колись заявиться, йому буде легше прийняти саме цей факт та приємніше радіти.

За цей проміжок часу, Кріс у команді з Аароном все ж розпочали втілювати в життя свій план, що народився практично із нізвідки. Вони обрали район більш по їхнім критеріям відповідним для нового початку, та зачищали його від інфікованих по секторах. Спочатку всю роботу виконували лише у двох, але з часом до них почали доєднуватися ті самі дивакуваті сталкери, та ті мирні котрі не встигли капітулюватися, виживали самотужки, та були врятовані з часом членами Естелли.

Деякі люди, що приєднувалися розповідали нібито як взагалі тікали із першого через правила які вводилися. Люди зі статками котрі жили там, надто сильно вважали себе богами, та вже не могли жити разом навіть із собі подібними. Іншим словом, перший район перебував у хаосі, хоча туди інфіковані ще не змогли дістатися через якісний захист. Панувати хотів кожен, а до влади не тямив навіть самий розвинений серед ідіотів. І Крістофера не на жарт подібні розповіді роздратовували.

***

— Агов, капітане!

Хряпнуло біля голови Крістофера гучно. Блондин аж вскочив у своєму кріслі від неочікуваного шуму. Піднявши погляд, він піймав на собі пару синіх очей, прикутих в одну точку, а саме до його голови, та долоню зовсім поруч із ним. Нею то й хряпнули що міць по поверхні дерев’яного столу.

— А? Ти коли зайшов? – здивовано він все ж випрямився у тому кріслі.

— Та вже хвилин п’ять тому. Але ти щось ну взагалі мене в ігнор закинув та й все на цьому. Пиши пропало. Говорив немов до стінки.

— Практикував монолог. Це часом також непогано для таких німих та грубих людей як ти.

— Та пішов ти. Саме через це я і не заходжу так часто якби хотілося через двері. Щоб уникати тобі подібних геніїв зайвим разом.

— Чомусь я мав підозри, що ти через вікно заявився. А то я думаю чому в потилицю холодом повіяло. – Кріс демонстративно потягнувся рукою до проголошеної щойно області тіла, а потім на автоматиці ще й прочисав відросле волосся.