Читати книгу - "Мама, Віра Воля"

Тоді я не була самотньою. У мене були бабуся, дідусь, тітка, брат і сестра по маминій лінії (пізніше була ще одна сестра, про яку я розповідала трохи раніше). Також були двоюрідні брат і сестра, які були дітьми моєї тітки. Адже ми майже всі жили в одному будинку. У мене також були сестра і брат по лінії батька. Пам'ятаю, як до мене підвели кучеряве диво з великими сірими очима.

— Я твоя сестра! — сказала мені дівчинка, посміхаючись.

Я тоді пережила суміш здивування і радості, щось тепле увійшло в мою Душу, приводячи мене в захват від зустрічі. Трохи пізніше я познайомилася зі своїм молодшим братом. Але зустріч з батьком була дивною. Він зазирнув у кімнату, коли я прийшла до них у гості, кивнув, вітаючись і все! Не скажу, що я образилася тоді, ні. Я була у них вдома вперше, мені було дуже ніяково, трохи соромилась, але я не очікувала, звичайно, такої реакції від батька. За все життя ми так і не стали навіть друзями, поки він не пішов у кращий світ. Але на деякий час ми подружилися з його другою дочкою, або першою, в залежності від того, як рахувати. У нас була різниця у віці всього три роки, тому ми легко знайшли спільну мову. Чим старше ставали, тим ріднішими були, хоча не народилися і не виросли в одній сім’ї. Я дуже любила її тоді, люблю її тепер, хоча наша дружба залишилася в минулому. Зараз ми бачимося дуже рідко. Ні, ми ніколи з нею не сварилися! Просто так сталося, і ніхто в цьому не винен. Що стосується моїх сестер і брата по маминій лінії, то ми потроху спілкуємося, але різниця у віці дає свої плоди. Так я себе заспокоюю, тому що іноді хочеться кричати і тупотіти ногами, але не можу, це ж мої.

А як же мама?! В принципі, чим старше вона ставала, тим менше розуміла, як їй потрібно жити. Вона просто не встигала за швидкістю, з якою летів наш світ, а може, і не хотіла. Народивши чотирьох дітей, вона так і не навчилася бути дорослою. Я зрозуміла це в самому кінці. Ми виросли, створили свої сім'ї, і до кожного з нас приїжджала мама і розповідала одні й ті ж історії... Одного разу стався трагічний випадок, згорів її будинок. І раптом з'ясувалося, що ні будинок, ні ділянка, де цей будинок знаходився, їй не належать. Чи знала вона про це? Звичайно, знала! Їй просто було ліньки оформляти документи. Змусити її щось зробити було неймовірно складно. Кілька років вона просто жила у когось із нас, а потім у неї стався інсульт.

З цього моменту моє життя і життя мого чоловіка розділилися на «до» і «після». Наша «безкоштовна» медицина виявилася дуже дорогою. Перші два дні мама перебувала в комі, так казав лікар, який сам толком не знав, що з нею. Їй поставили діагноз, лише після того, як він почув, що ми за все заплатимо. Ми – це мій чоловік і я, мої дві сестри і мій брат. У всіх була тільки одна думка: «Що робити далі?!» А потім були два тижні поїздок, нерви, ми живемо досить далеко від лікарні, доводилося щодня їздити і проводити там час майже до вечора. Годувати маму, міняти підгузки, стежити за крапельницями, і коли я виходила з лікарні, треба було думати, де знайти гроші на завтра. Я щодня приїздила до мами, звичайно, приїжджали й сестри. Не знаю, як у них, але до кінця другого тижня нам з чоловіком не було чого вже продати, й позичати було ні у кого. А оскільки грошей на крапельниці немає, то мама їде додому. А в неї немає дому! Чи варто говорити, що всі були дуже напружені. У кожного з нас була тисяча причин, чому ми не могли забрати до себе маму. У сестер і брата були сім'ї і діти. У нас з чоловіком не було дітей. Я слухала своїх родичів і сама злилася спочатку на них, потім на маму. Ну чому в інших нормальні батьки, а у мене вона?! Але...

Прийшовши ввечері в черговий раз з лікарні, я сіла на диван поруч з чоловіком і почала говорити.

– Ти розумієш, що це мій хрест... Так, вона не найкраща мама на світі. Так, вона мене ображала... Але знаєш, я її сьогодні годувала, вона дивилася на мене, і я раптом зрозуміла, що вона нікому не потрібна, крім мене, їй нікуди йти...

Я говорила, я говорила... У якийсь момент чоловік обійняв мене, коли я вже захлиналася сльозами.

— Звичайно, ми її візьмемо до себе, — тихо сказав він.

Маму привезли до нас додому. Якщо ви думаєте, що все стало добре, то зовсім ні! Її характер раніше не був цукровим, а хвороба ще більше погіршила його. Вона, лежачи, з однією паралізованою рукою і ногою, все одно намагалася нами командувати. Вона сердилася, обзивалася. Я не знала, як з нею поводитися. На той момент вона була для мене майже чужою людиною. Але потрібно було якось налагодити з нею контакт. І я в черговий раз перетерпівши її ґедзики,  підійшла до її ліжка і сказала:

– Мамо! Я не знаю тебе, а ти не знаєш мене. Але поки ти безпорадна, нам потрібно якось взаємодіяти з тобою, поки ти не станеш на ноги, і не зможеш жити самостійно.

І поступово ми потоваришували. Їй ставало краще, вона почала потихеньку вставати. Майже три роки у мене була Мама. Я нарешті відчула себе дочкою. Майже три роки... А потім у мами стався другий інсульт. Її стан почав різко погіршуватися. Вона дивилася на мене переляканими очима, і я ледве стримувалася, щоб не заплакати перед нею. Я їй казала, що все буде добре, вона знову одужає, як і в перший раз, бо у неї ж скоро ювілей...

А потім мама заснула і її не стало. Вона не дожила до свого ювілею 40 днів. Маленька дівчинка 64 років тихо пішла травневим вечором на заході сонця, туди, де вже не було ні страшно, ні боляче. Моя мама!

P.S. У нас з чоловіком росте дочка, але це вже інша історія...          

Кінець