Читати книгу - "Недосяжність, Герцог Фламберг"

Сонячні промені, пробиваючись крізь густе сплетіння гілок, малювали на обличчі Артема мереживо з світла і тіні. Він стояв, ніби зачарований, оточений велетенськими деревами, що сягали в небо своїми гіллястими кронами. Листя на них було не схоже ні на одне з тих, що він бачив раніше – велике, блискуче, з незвичними прожилками. Повітря було просякнуте ароматом смоли, вологою землі та невідомих квітів, що пахли так солодко, що дух захоплювало.

Раптом, з-за могутнього стовбура виступила постать. Вона була високою, стрункою, як молода береза, з волоссям кольору місячного сяйва, що спадало на плечі хвилястими пасмами. Очі її сяяли, наче два глибоких озера, в яких відбивалося безмежне небо. Вона була вбрана в легку сукню з тканини, що переливалася всіма відтінками зеленого, немов сама природа вплела її в свій одяг.

- Хто ти і як ти сюди потрапив? – її голос був мелодійним, як дзюрчання гірського струмка, і водночас таким древнім, ніби він лунав у цих лісах з незапам'ятних часів.

Артем, ошелешений, мовчав. Все навколо було настільки незвичайним, що він навіть не міг зібратися з думками. Потім, ніби прокинувшись від сну, він почав розповідати про себе, про свій звичайний світ, про позід у ліс і дивне мерехтіння. Його слова розчинялися в лісовій тиші, а ельфійка слухала його, не перебиваючи.

- Ти потрапив у наш світ через портал, - пояснила вона, коли Артем замовк. – Таких, як ти, тут ще не було. Але не бійся, тобі нічого не загрожує.

Вона посміхнулася, і в цій усмішці було стільки доброти і мудрості, що Артем відчув себе в безпеці. Він дивився на неї, зачарований її красою і незвичністю. Ніколи раніше він не зустрічав такої істоти. І хоча вони були з різних світів, між ними відразу виникло незриме притяжіння.

Вона назвала себе Настіель. І в цьому імені було щось чарівне, щось, що запам'ятовувалося назавжди.

Очі їх зустрілися, і в цю мить все навколо застигло. Артем потонув у глибині її очей, кольору бездонного океану. У них він бачив мудрість віків, спокій лісу і таємницю зоряного неба. Настіель, зі свого боку, помітила в його погляді щирість і цікавість, які рідко зустрічалися серед її народу.

Вона була досвідчена, бачила безліч створінь, але в Артемі було щось особливе. Можливо, це була його безпосередність, або ж дивне сяйво в очах, яке здавалося відображенням далеких зірок.

Вони стояли так довго, ніби час зупинився. Повільно, не відриваючи погляду один від одного, вони підійшли ближче. І коли їхні долоні торкнулися, пробігла іскра, яка запалила вогонь у їхніх серцях.

Артем відчував, як його серце б'ється швидше, а в жилах пульсує гаряча кров. Він ніколи раніше не відчував такого почуття. Це було щось більше, ніж просто симпатія, це була справжня пристрасть, що спалахнула несподівано і яскраво.

Настіель, зі свого боку, теж була здивована. Вона жила тисячі років, бачила багато кохань, але ніколи не відчувала такого. В Артемові було щось особливе, щось, чого не було в інших.

Вони провели так ще кілька хвилин, просто дивлячись один на одного, насолоджуючись цією миттю. Потім Настіель ледь помітно посміхнулася.

- Ти дуже особливий, - прошептала вона, і в її голосі звучала така ніжність, що серце Артема просто тануло.

Він відповів їй тихим шепотом: - І ти теж.

І в цей момент вони зрозуміли, що їхні долі тепер нерозривно пов'язані.