Читати книгу - "Недосяжність, Герцог Фламберг"

Сонце, пробиваючись крізь густе листя, малювало на їхніх обличчях золоті візерунки. Артем і Настіель, рука в руці, блукали лісовими стежинами. Тиша була перервана лише шелестом листя під ногами та мелодійним співом птахів, які ніби супроводжували їхню прогулянку.

Вони годинами могли сидіти на березі кришталево чистого озера, кидаючи камінці в гладеньку воду і спостерігаючи, як вони утворюють ідеальні кола. Настіель розповідала Артему про стародавні ельфійські легенди, про їхніх богів та магію. Її голос, ніжний і мелодійний, нагадував шепіт вітру серед гілок.

– У нашому світі, – починала вона, – час тече інакше. Ми можемо жити тисячі років і пам’ятати все, що з нами відбувалося. Але в цьому є й свої недоліки. Ми бачимо, як усе навколо змінюється, як народжується і вмирає.

Артем уважно слухав її, зачарований цим незвичайним світом. Він розповідав їй про своє життя, про свої мрії та страхи. Про те, як він мріяв стати письменником і створювати цілі світи словами. Настіель посміхалася, слухаючи його. Їй подобалося, як він запалювався, розповідаючи про свої мрії.

Вечорами вони сиділи на галявині, дивлячись на зоряне небо. Настіель вказувала на сузір’я, розповідаючи про їхні значення в ельфійській міфології. Артем слухав, замилувавшись її знаннями та красою.

Одного разу, коли місяць срібним диском висів на небі, Артем обійняв Настіель. Вона притулилася головою до його плеча, відчуваючи тепло його тіла. У тиші лісу чути було лише їхнє дихання.

– Я ніколи не зустрічав такої людини(ельфійки :-)), як ти, – прошепотів Артем. – Ти змінила моє життя.

– І ти змінив моє, – відповіла Настіель, дивлячись йому в очі. – Ти показав мені, що навіть безсмертні можуть відчувати такі почуття.

Їхні поцілунки були ніжними, як пелюстки квітів. Вони відчували глибокий зв’язок душ, їхні серця билися в унісон. І в той момент їм здавалося, що цей момент триватиме вічно.

×××

Їхнє кохання розквітало, як ніжні пагони весняної квітки під теплими променями сонця. Вони проводили дні, загублені в лісових хащах, плетучи вінки з польових квітів та вигадуючи історії про далекі світи. Вечори ж перетворювалися на сповільнені танці під зірками, де кожен погляд, кожен дотик був сповнений невимовних обіцянок. Коли Артем дивився в очі Настіель, він бачив там віддзеркалення своєї душі, її глибини і найпотаємніші бажання. А вона, дивлячись на нього, відчувала спокій і безпеку, які так довго шукала.

Вечорами, коли місяць срібним диском висів на небі, вони сиділи на галявині, обійнявшись. Тиша була наповнена лише шелестом листя та їхніми тихими зітханнями. Вони не потребували слів, щоб виразити свої почуття. Їхні очі говорили за них, передаючи всю глибину їхнього кохання.

"Я ніколи не думав, що кохання може бути таким", - зізнався якось Артем, дивлячись на Настіель.

"А я ніколи не думала, що зустріну когось такого, як ти", - відповіла вона, посміхаючись.

Їхні стосунки були сповнені ніжністю і пристрастю. Вони відкривали один одному свої найпотаємніші думки і мрії, не боячись бути засудженими. Кожен поцілунок був обіцянкою вічної любові, кожен дотик – визнанням у глибокій прихильності.

Вони проводили ночі, загорнувшись у теплі ковдри, розповідаючи один одному історії. Артем читав їй уривки зі своїх творів(особливо їй сподобався твір “Зірка, що пролетіла повз”), а вона, в свою чергу, співала йому стародавні ельфійські пісні, мелодії яких заворожували його.

Іноді вони просто мовчали, насолоджуючись компанією один одного. Вони сиділи на березі озера, дивлячись на відображення місяця у воді, і відчували, що їхнє кохання – це щось вічне і безмежне, як саме небо над ними.