Читати книгу - "Крижаний завійник, Юлія Рудишина"

І ось одного разу, зимного вечора, коли за віконцями сніговиці кружляли в білому мереживному танку з зірками, сестра Айлін, Іриш, почала поради роздавати – мовляв, що це за кохання таке, яке ховати треба під покривом зимової ночі? В ці дні королівство святкувало початок зимових ритуалів, коли сніг вперше покривав землю блискучою срібною ковдрою та ночі ставали дедалі темнішими та холоднішими. Наступала пора укладання шлюбів, і по всьому містечку дзвони лунали, а тендітні наречені покривали голови білими як сніг хустками, і тільки Айлін знову залишалась одна… відлетів її вітер на північ, і коли повернеться – ніхто й не зна. І ставила свічі Айлін на підвіконня, і благала світлих богів про щасливе заміжжя, але згасали її вогники і чувся у хуртовині срібними дзвіночками сміх жіночий… То сніговиці, діві зимові, відьмі сніжні, насміхались над дівчиною — ніколи не буде Завійник твоїм! Серце його крижане належить зимовим духам, почуття його скоро згаснуть, як ті свічки!..

Але все одно вмивалася Айлін першим снігом, щоб бути наймилішою своєму нареченому, та виходила на подвір’я його зустрічати в своїх найкрасивіших сукнях, прикрашених перлами та бісером.

Але дедалі частіше шепотіла Іриш про те, що Вітер певно — чудовисько потворне, раз приховує своє обличчя в темряві. І так часто казала це Іриш, такою переконливою була, що проросли отруйні зерна сумнівів у душі Айлін, і вирішила вона — цього разу, коли повернеться Завійник, точно подивиться, хто ж до неї ночами приходить.

І настала рокова крижана ніч, коли з’явились морозні візерунки на вікні у вигляді улюблених Айлін троянд — то був вірний знак, що йде до неї наречений. Сховала світильник ближче до ліжка і почала коханого чекати. І вперше від пестощів його не від пристрасті тремтіла, а від жаху – раптом і справді під покровом нічної темряви ходить до неї перевертень чи демон?.. І як заснув після любовної лихоманки Вітер, Айлін і запалила лампу. Охнула, побачивши золотоволосого юнака, що лежав на її ліжку. Гарний він був, з медовою шкірою і світлими кучерями, з витонченими рисами тонкого обличчя і сильним тілом... Але ось відкрив він очі від світла, розлютився, відштовхнув Айлін, що кинулася до нього.

— Порушила ти гейс, більше ніколи мене не побачиш!

Перетворився на сніговий вихор і полетів у відчинене вікно, а нещасна Айлін залилася сльозами. І тільки срібний сміх лунав з вулиці, тільки сніговиці  танцювали у місячному світлі, кидаючи у віконце сніжинки.

Чи довго вона сумувала, проклинаючи все, чи коротко, але зрозуміла, що життя не мило їй без коханого, і вирішила вирушити на його пошуки. На цей раз уже не слухала вмовляння сестри.

— Ти у всьому винна, через тебе я Вітра образила! — кричала їй та одягалась в довгу дорогу, збирала речі та навіки прощалась з домівкою – відчувала, що може більше не повернутися, але ні про що не жалкувала, готова була на край світу і за край йти, але повернути Завійника.

— Навіщо він тобі такий? – дивувалася Іриш, намагаючись втримати сестру. — Та ти можеш такого нареченого знайти, всі заздрять твоїй красі та вмінню вишивати золотом та сріблом! Слава про тебе як про майстриню чарівну вже пішла по місту, чула я, син нашого герцога сватати тебе зібрався! Житимеш у палаці, із золотої тарілки їсти будеш, рубіни зі смарагдами носити та плаття з шовку та оксамиту! Забудь про клятого перевертня! Най згине собі в своїй хуртовині назавжди!

— Не потрібні мені золото і каміння, і твій герцог не потрібен! – сичала змією Айлін та ще сильніше лютувала. — Краще з Вітром у рибальській хатині житиму або серед дикого лісу в хатинці льодовій!

Невтішна була Айлін. Взяла вона з собою кілька вишивок своїх і вбрання, пару перлин, які ще від батька залишилися, і вирушила на далекий берег, звідки всі дороги на вкрай світу йшли – і на північ холодний, і на схід із заходом. Туди, де кінчалось королівство людей та починались чертоги дивного народу.