Читати книгу - "Теплі полярні ночі, Юрій Тарнавський"

Твоя мама

Мала вона величезні блакитні очі й каштанове волосся, таке коротке з боків і ззаду, що відкривало потилицю. Була короткозора і носила пенсне в золотій оправі, яке ми називали цвікер — на німецький штиб. Вона намагалася його не вдягати, та все ж у неї на переніссі довго лишалися легкі сліди, подібні за кольором і формою до нирки. Вона часто хворіла і тоді рухалася повільно, зупиняючись час від часу, наче не впевнена, чи дійде туди, куди збиралася. Вдягалася прекрасно: широкі блузи або сукні трохи нижче колін, золотисті або бронзові шовкові панчохи й черевики на високих підборах. Коли холоднішало, вона щільно куталась у широкі пальта. Узимку — у довге хутро з лисиці й таку ж муфту-зарукавок. На вулиці вона рідко ходила з непокритою головою й низько на чоло натягувала капелюшок клош, який, здавалося, кидав постійні чорні кола тіней під очима. Вона тихо зверталася до служниць на кухні, та й взагалі до будь-кого. А іноді, коли не викладала в школі, заходила до кімнати Нори та грала на піаніно — чудово й тихо, заледве й розчуєш. (Нора завжди завзято била по клавішах.) Тоді я полюбляв сидіти в сусідній кімнаті на підлозі біля дверей, спершись спиною на стіну, і слухати, як вона грає. Так музика видавалася ще прекраснішою.

Вона дуже переймалася здоров’ям, а тому перед вечерею змушувала нас із Норою пити полинову настоянку, щоб покращити травлення, а взимку дихати перманганатом калію. Ми мали нахилятися над мискою з окропом, накрившись з головою товстим рушником, щоб не застудитися. Мені подобалось і те, і те: перше — бо було гидке на смак і я мав довести собі, що зможу це зробити; друге — бо миска скидалася на прекрасне кругле озеро з пурпуровою водою, над яким ширяєш у небі, наче яструб на своїх безшумних крилах. Нора ненавиділа перше, а про друге не знаю. Вона ніколи не розповідала.

Я бачив багато світлин мами до шлюбу з татом — зимою у спортивному одязі на лещетах із друзями на засніженому гірському схилі, а ще на фехтуванні, у дивному вбранні під час гімнастичних вправ і плавання. Деяких світлин було по дві, чимало було й різнотонових — синіх, зелених, рожевих, брунатних, чорних.

А твій тато?

Відразу було помітно, що він — вояк, навіть коли був у цивільному. Спину він завжди тримав прямо, наче сидячи верхи, байдуже, чим був зайнятий. Він так і ходив, якщо тільки не вештався навколо столу під час вечірніх роздумів. Тоді він мав звичний вигляд. Довкола нього було постійне сріблясто-сіре сяйво: сталево-сірі очі, сріблясті скроні, гладко поголені прямовисні щоки, щільно стиснуті вуста, як сталевий замок, й елегантний сірий костюм. Але його вуста й дихання були теплими, коли він перед сном мене цілував. Такою ж була і його сильна рука, що тримала мою на прогулянці.

Але найліпше він виглядав в обтислім офіцерськім однострою гірчичного кольору, з високим чотирикутним кашкетом на голові, що мав блискучий чорний дашок з металевим обідком, зі сріблястими ранговими знаками на комірці, що здавалися спалахом блискавки, спійманим і затриманим там назавжди, та з широким цинамонового кольору ременем з мосяжною пряжкою, що охоплював його стан, із такого ж кольору кобурою з пістолетом всередині, причепленою на ремінь, і взутий у високі лискучі чорні чоботи. Найбільше мене цікавив пістолет — чорний, але блискучий, наче зі срібла, із загадковою червоною цяткою, — і мені зрідка дозволяли його роздивитись і навіть торкнутися, але ніколи не давали потримати.

Щоліта він на кілька тижнів їздив на військові навчання, і хоч я тоді за ним сумував, мені подобалося думати про те, що він там робить: сидить верхи й віддає воякам накази робити те і те. Коли він повертався, я просив розповісти мені про все, і тоді ніби сам там бував.

Поблизу будинку була лавочка?

Збоку будинку поруч із під’їздом, що огинав палац, стояла паркова лавочка з тонких побілених дощечок, підігнутих спереду знизу, щоб зручно було ногам, і вгорі позаду, щоб зручно було для спини.

А світлина з тобою на цій лавочці?

Була одна, де я на руках у мами, яка сидить на лавочці, ліворуч Нора, а тато стоїть позаду. Її, певно, зробили рано навесні або пізно восени, бо ми всі в теплому одязі, однак не в зимовому. І земля не вкрита снігом. Насправді то мусила бути рання весна одразу після мого народження, бо мені там більше, ніж кілька тижнів, як було б восени попереднього року, але, безумовно, менше, ніж рік. На моїй голівці біла в’язана шапочка, застебнута під підборіддям, і такий же теплий в’язаний дитячий костюмчик зі штанцями. У Нори теж в’язана шапочка, але сіра, вона щільно обіймає голову і має два вушка, що звисають з боків. Нора вдягнена у світле пальто й темні товсті панчохи, які ми називали райтузами, тобто колготками. Мама в темному пальті та сірому клоші, а тато в пальті з широкими вилогами й у сірій федорі.

Лише одна світлина?

Їх було декілька, але не різнокольорових, як мамині, а всі чорно-білі, а окремі частини відрізано ножицями. І я тепер пригадую, що там насправді була ще одна жінка на лавочці, трохи праворуч від мами, і з описаної вище світлини її відрізали. На вигляд вона була молода, молодша за маму, і теж у сірому пальті й із маленьким круглим чорним капелюшком. І тато стоїть не позаду мами й Нори, а в проміжку між мамою та цією жінкою.

І була ще одна світлина, така ж, як і перша, але де відрізані і жінка, і тато.

Хто була та жінка?

Гадаю, панна Аделя. На світлині вона не така, як я її пам’ятаю, та це, можливо, тому, що там вона на кілька років молодша.

Хто така Аделя?

Я не певен. Іноді тато з нею працював, але не знаю, чи вона була родичка граб’ї, чи робила на нього. Гадаю, вона часом жила в палаці, але переважно мешкала десь в іншому місці.

Я їй дуже подобався, і вона завжди гладила мене по голові, а іноді цілувала — у маківку або в очі. Вона казала, що в