Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Львів. Смаколики. Різдво 📚 - Українською

Читати книгу - "Львів. Смаколики. Різдво"

551
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Львів. Смаколики. Різдво" автора Ганна Хома. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Любовні романи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 43
Перейти на сторінку:
запах, який іде від них. Це не звичайні полінця, це полінця, приготовлені заздалегідь моїм дідусем для Живого вогню, який розпалюється раз на рік для приготування Святої вечері. Чомусь вони завжди так особливо пахнуть…. Заплющую очі, і мариться мені літо, багаття на Купала й навіть спів жайворона. Так от чому я у сні літала? Я була жайвороном! Пригадую свій сон: теплий сонячний день, і руки в мене — це крила, лечу і вдихаю запах літа, до якого домішується дим, і я влітаю в… зиму. Ще трішки марю сном. Тоді струшую з себе дрімоту, відтуляю фіранку і дивлюся у вікно. Яка розкішна цьогоріч зима! Стільки снігу намело, багато морозу (зі стріх не капне), і… багато сонця. Так і має бути такого дня.

Причепурююсь — я готова. Вибігаю в кухню і вклякаю заворожено. У кухні світло й урочисто, наче у церкві. Стіни зорять білизною. Образи усміхаються рушниками, а начищені до блиску очі вікон запускають у хату стільки сонця і світла, що все довкола стає урочистим. Мама з бабусею чаклують над приготуванням Святої вечері. Знаю, що не можна їм заважати, щоб не сполохати чарівний серпанок різдвяної містерії — приготування дванадцяти страв. У печі щось булькає, кипить, шкварчить і так смачно пахне, що аж голова обертом. Мама підходить до мене, ніжно цілує в чоло, дає пампушок і горнятко молока. Дорослим їсти цього дня аж до вечері заборонено. Дозволяється, зовсім трішки, тільки дітям і хворим. Зітхаю. Доведеться їсти те, що дали. Ковтаю нетерплячість, запиваючи її молоком.

Бабуся шепоче молитву. Вона вимішує тісто на хліб.

На столі пріють у воді сушені опеньки. Горох у поливяній мисці, залитий криничною холодною водою, набундючено чекає своєї черги. Вихваляється розмаїттям сушениця: і яблука, і груші, і вишні. Вони вже готові пірнути у воду і створити узвар. Стоїть у слоїку квашена капуста і різна всяка всячина. У каструлі чекають свого часу поважні окуні (де ж вони взялися? хто їх наловив, коли?). Під столом затаївся Гливко, наш котик-муркотик. Смачний аромат кухні не дає і йому спокою. Та навіть він розуміє урочистість моменту й нервово сіпається від хвилювання: чи часом не забули про нього, — однак терпляче чекає слушної нагоди нагадати про себе. Беру шматочок пампуха, розмочую його в молоці і даю Гливкові. Той вдячно муркає.

Мама у вишитій сорочці, запнута квітчастою хустиною, весело підморгує мені й береться розтирати в макітрі мак. Рукави сорочки миготять коловоротом, і мені вже видається, що я біжу по вишитих гладдю зелених волинських моріжечках і падаю в обійми червоних руж…

Раптом чиясь сильна і тепла рука висмикує мене з цього видива. Від несподіванки підстрибую і зойкаю. Озираюсь. Переді мною стоїть дідусь. Очі його усміхаються, хоча він на вигляд такий самий поважний і урочистий, як мама з бабусею. Показує мені на двері й манить пальцем за собою. Ще раз кидаю ласим оком на багатство кухні. Ох! Ставлю на краєчок столу порожнє горнятко, ніде його більше поставити. Зітхаю. Так не хочеться звідси нікуди йти! Та все ж натягую на ноги теплі чоботи, на голову шапку, на плечі кожушок і вистрибую в сіни.

Тільки тепер помічаю, що в руках дідуся сокира. Але не нова, гостра, мов шабля, якою дрова рубають, а стара, затупіла від часу. І не знала, що в нас на господарстві і така є.

— Ну що, онуцю, виспалася? Ти мені дуже потрібна. Там будеш тільки заважати, — киває в бік кухні. — То ми з тобою підемо готувати наше подвір’я і нашу господарку до святого дійства. Гайда дерева лякати.

Мені пересихає в роті. Я знаю, що зараз буде. Вже втретє в передріздвяний час я виступаю «прислужником Господаря дому». Ним може бути тільки невинна душа. Я в родині наймолодша і зараз дуже тішуся з цього. Тому ствердно киваю.

Мовчки виходимо на подвір’я.

Не варто порушувати словами урочистість святочного моменту. Слова також матеріальні, особливо сьогодні.

На дворі сніжно й урочисто біло. Сонце кволо посміхається і так низько стоїть над землею, що здається: коли добре розігнатися й підстрибнути, можна його пальцями зачепити. Мороз щипає за носа, покусує руки. Виймаю з кишені вовняні рукавиці. «Не так швидко, Діду Морозе!» Все, тепер не вкусиш. Іду за дідусем. Дбайливо порозчищувані стежинки-вервечки — ніби лабіринти в царстві зими. Зупиняємося біля стодоли. Дідусь заходить усередину. Стою й чекаю. Виносить у руках цілий оберемок сплетених із пшеничної соломи перевеселець.

— Ти знаєш, для чого!

Ні. Це не запитання. Беру їх обережно й притуляю до себе. У мене в руках зима, що пахне жнивами.

Крокуємо далі. Виходимо за хлів. Там не розчищено. Сніг лежить незайманим обрусом. Порушуємо його орнамент. Дідусь іде першим, прокладаючи для мене, малої, стежину.

Сад спить, вбраний у тепленькі білі кожушки. Не гойдаються від вітру руки дерев. Холодно і тихо. Підходимо до яблуньки. Вона вже два роки не родить. Ховаюся за нею. Дідусь піднімає сокиру, вдавано сильно замахується і легесенько вдаряє по дереву тупим боком.

— Не рубай мене, буду вже родити! — пищу я.

— Нє! Зрубаю! Чого ж не родила? — удавано сердито говорить дідусь і вдруге вдаряє по яблуньці.

— Не рубай, будь ласочка, буду родити. Ось побачиш — буду! — пищу я.

— Нє! Зрубаю-таки! Ти вже раз мені неправду сказала! — втретє дідусь розмахується і легенько торкається дерева сокирою.

— Бійся Бога! Не рубай! Буду родити лучче за всіх! — благаю перелякано.

Мені здається, що це я — та бідна яблунька, і, хоча розумію, що все це не насправді, вкладаю в ті слова стільки жалю й так палко обіцяю, що дідусь аж усміхається кутиками уст.

— Ну та добре вже! Дивися мені! То востаннє прощаю таке зухвальство!

Я ніжно обіймаю яблуньку і перев’язую перевеслом. Дідусь прямує до наступного дерева. А я тим часом притискаю розпашілу від хвилювання щоку до холодного шершавого тіла дерева. Якусь мить слухаю калатання свого серця, і мені здається, що то перелякано вистукує серце яблуньки. Потім цілую яблуню і пошепки промовляю: «Гляди ж, не підведи мене!»

Наздоганяю дідуся. Він вже добредає до старої, майже всохлої вишні. Бабуся ще торік просила її зрубати — все одно не родить. Дідусь не послухав: «Усі мусять мати ще одну спробу, навіть старі дерева». А навесні та восени чимсь там удобряв її. Заледве встигаю заховатися за деревцем. Продовжуємо.

— Не рубай мене, буду вже родити! — як обітницю промовляю слова.

Те ж саме робимо ще п’ять разів.

Морозе, морозе! Йди

1 2 3 ... 43
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Львів. Смаколики. Різдво», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Львів. Смаколики. Різдво"