Читати книгу - "Дорога, Кормак Маккарті"

вітрі. Згорілий будинок у просіці, а за ним — широкі луки, голі та сірі, а ще сирий червоний річковий намул там, де колись проводили дорожні роботи. Ще далі — білборди з рекламою мотелів. Усе — як колись, тільки вицвіле та звітріле. Вони зупинилися на вершечку пагорба на холодному вітрі, щоб відсапатися. Він поглянув на хлопця. Все гаразд, сказав той. Чоловік поклав руку йому на плече і кивнув у бік місцевості внизу. Дістав бінокль з візка і, стоячи посеред дороги, поглянув на рівнину внизу, де крізь сіряву проступав обрис міста, неначе малюнок вуглинкою, накреслений на пустищі. Немає на що дивитися. Жодного диму. Можна глянути? спитав хлопець. Так. Звісно. Хлопець зіперся на візок і покрутив коліщатко. Що бачиш? запитав чоловік. Нічого. Хлопець опустив бінокль. Дощить. Так, сказав чоловік. Знаю.

Вони накрили візок брезентом і лишили у глибокому яру. Видряпалися схилом поміж темних стовпів дерев до видовженого кам'яного виступу, що його чоловік помітив раніше, сіли під навислою скелею і спостерігали, як дощ періщить сірими потоками в долині. Лютий холод. Вони сиділи, притулившись один до одного, загорнувшись у ковдри поверх курток. Невдовзі дощ ущух, і лише під деревами ще накрапало.

Коли розвиднилося, вони спустилися до візка, стягнули брезент і дістали ковдри та все потрібне для ночівлі. Знову видряпалися на пагорб і влаштувалися на сухій землі під скелею. Чоловік сидів, обіймаючи хлопця, намагаючись його зігріти. Загорнувшись у ковдри, вони спостерігали за тим, як їх огортала невиразна темрява. Сірі обриси міста розчинялися у сутінках, ніби мара, і він запалив каганчик і затулив його від вітру. Потім вони пішли у бік дороги, він узяв хлопця за руку, і вони разом піднялися на верхівку пагорба, звідки можна було охопити оком місцевість, що простягалася на південь. Опускалася ніч, вони стояли на вітрі, загорнувшись у ковдри, видивляючись бодай натяк на багаття чи лампу. Нічого, їхній каганець на пагорбі був єдиною цяточкою світла, і зрештою вони повернулися на місце ночівлі. Надто мокро, щоб розпалити вогнище. Вони з'їли свою вбогу вечерю холодною і лягли, поставивши посередині лампу. Він приніс хлопцеву книжку, але той надто втомився, щоб слухати. А можна, щоб лампа горіла, поки я не засну? запитав він. Так. Звичайно.

* * *

Хлопець довго не міг заснути. Згодом повернувся і поглянув на чоловіка. У слабкому світлі каганця його обличчя, все у чорних патьоках після дощу, скидалося на лице стародавнього актора-трагіка. Можна тебе дещо спитати?

Так. Звичайно.

Ми помремо?

Колись — так. Але не зараз.

І ми так само йтимемо на південь.

Так.

Тож нам буде тепло.

Так.

Добре.

Що «добре»?

Нічого. Просто добре.

Лягай спати.

Добре.

Я хочу загасити каганець. Добре?

Так. Добре.

І потім пізніше, уже в темряві:

Можна тебе дещо спитати?

Так. Звичайно.

Що ти робитимеш, якщо я помру?

Якщо ти помреш, я теж захочу померти.

Щоб бути зі мною?

Так. Щоб бути з тобою.

Добре.

Він лежав і слухав, як накрапає в лісі. Корінна порода — ось що це. Холод і тиша. Похмурі мінливі вітри носять у порожнечі порох померлого світу. Несуть, розсипають і несуть далі. Все втратило підпори. Безопорне в попелястому повітрі. Підтримуване тремтливим коротким подихом. Якби ж то моє серце закам'яніло.

Він прокинувся на світанку і спостерігав, як настає сірий день. Повільний, напівтьмяний. Він встав, поки хлопець спав, взувся й, загорнувшись у ковдру, пройшовся між деревами. Спустився у вертикальну тріщину в скелі й там зайшовся кашлем. Кашляв доволі довго. Потім просто опустився на коліна в попіл. Підвів обличчя до блідого дня. Ти там? прошепотів. Можна тебе нарешті побачити? У тебе є шия, щоб я міг тебе задушити? А серце є? Прокляття, ти маєш душу? О Боже, прошепотів він. О Боже.

Наступного дня опівдні вони пройшли містом. Револьвер він тримав під рукою, на брезенті, складеному у візку. Хлопця не відпускав. Місто майже повністю згоріло. Жодних ознак життя. Машини на вулиці засипані попелом, усе вкрито попелом і пилом. Закам'янілі сліди у висохлому мулі. Висохлий труп у дверній проймі, сама шкіра. Скривився, зустрічаючи день. Чоловік підтяг хлопця ближче. Просто пам'ятай: усе, що вкладаєш собі в голову, лишається там назавжди, сказав він. Обміркуй це.

Але ж дещо забувається?

Так. Забувається те, що хочеш пам'ятати, і пам'ятається те, що хочеш забути.

* * *

За півтора кілометра від дядькової ферми було озеро, куди вони з дядьком восени ходили збирати дрова. Він сидів на кормі, опустивши руку в холодний струмінь, поки дядько веслував. Ноги стариганя в чорних дитячих черевиках впиралися в поперечну дошку. Його солом'яний капелюх. Цівка слини звисає з чашечки люльки, зробленої з кукурудзяного качана. Дядько повернувся поглянути на дальній берег, плавно підняв весла, витягнув люльку з рота, витираючи підборіддя тильним боком долоні. Берези росли просто на березі, їхні бліді кістяки проступали на тлі темряви вічнозелених дерев. По периметру озера було безліч покарлючених, обвітрених сірих пнів — багаторічний вітровал. Самі дерева вже давно порозпилювали на дрова й повивозили. Дядько розвернув човен, склав весла, і їх понесло над піщаною мілиною, поки човен не зашкріб по дну. У прозорій воді голічерева ледарював мертвий окунь. Жовте листя. Вони залишили черевики на теплих пофарбованих дошках і витягнули човен на мілководдя, а потім кинули якір на всю довжину мотузки. За якір у них бляшанка з-під смальцю, у яку залили цемент і вставили вушко. Вони пішли вздовж берега, дядько несе на плечі моток грубої мотузки, уважно роздивляється пні й пихкає люлькою. Підіймає один корч, перевертає, використовуючи коріння як важіль, поки той не опиняється наполовину у воді. Штани закочені до колін, але однаково вже мокрі. Прив'язують мотузку до кнаги на кормі й гребуть назад через усе озеро, підсмикуючи пень за собою. Натоді вже запали сутінки. Чути лише повільну ритмічну однохідь шурхотливих кочетів. Темне скло озера й вогні у вікнах на березі. Десь чути радіо. Жоден з них не зронив ані слова. Таким був ідеальний день його дитинства. Такий день зумовлює всі подальші дні.

Впродовж наступних днів та тижнів вони прямували на південь. Самотньо і наполегливо. Горбкувата дика місцина. Будинки з алюмінію. Іноді крізь вторинне рідколісся проглядали ділянки шосе, що колись поєднувало штати. Холоднішало. Високо в межигір'ї вони зупинилися, щоб роздивитися низину на півдні. Скільки сягало око, земля була випалена, почорнілі скелі ніби стояли на мілководді, а навколо здіймалися