Читати книгу - "Дорога, Кормак Маккарті"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вони накрили візок брезентом і лишили у глибокому яру. Видряпалися схилом поміж темних стовпів дерев до видовженого кам'яного виступу, що його чоловік помітив раніше, сіли під навислою скелею і спостерігали, як дощ періщить сірими потоками в долині. Лютий холод. Вони сиділи, притулившись один до одного, загорнувшись у ковдри поверх курток. Невдовзі дощ ущух, і лише під деревами ще накрапало.
Коли розвиднилося, вони спустилися до візка, стягнули брезент і дістали ковдри та все потрібне для ночівлі. Знову видряпалися на пагорб і влаштувалися на сухій землі під скелею. Чоловік сидів, обіймаючи хлопця, намагаючись його зігріти. Загорнувшись у ковдри, вони спостерігали за тим, як їх огортала невиразна темрява. Сірі обриси міста розчинялися у сутінках, ніби мара, і він запалив каганчик і затулив його від вітру. Потім вони пішли у бік дороги, він узяв хлопця за руку, і вони разом піднялися на верхівку пагорба, звідки можна було охопити оком місцевість, що простягалася на південь. Опускалася ніч, вони стояли на вітрі, загорнувшись у ковдри, видивляючись бодай натяк на багаття чи лампу. Нічого, їхній каганець на пагорбі був єдиною цяточкою світла, і зрештою вони повернулися на місце ночівлі. Надто мокро, щоб розпалити вогнище. Вони з'їли свою вбогу вечерю холодною і лягли, поставивши посередині лампу. Він приніс хлопцеву книжку, але той надто втомився, щоб слухати. А можна, щоб лампа горіла, поки я не засну? запитав він. Так. Звичайно.
* * *
Хлопець довго не міг заснути. Згодом повернувся і поглянув на чоловіка. У слабкому світлі каганця його обличчя, все у чорних патьоках після дощу, скидалося на лице стародавнього актора-трагіка. Можна тебе дещо спитати?
Так. Звичайно.
Ми помремо?
Колись — так. Але не зараз.
І ми так само йтимемо на південь.
Так.
Тож нам буде тепло.
Так.
Добре.
Що «добре»?
Нічого. Просто добре.
Лягай спати.
Добре.
Я хочу загасити каганець. Добре?
Так. Добре.
І потім пізніше, уже в темряві:
Можна тебе дещо спитати?
Так. Звичайно.
Що ти робитимеш, якщо я помру?
Якщо ти помреш, я теж захочу померти.
Щоб бути зі мною?
Так. Щоб бути з тобою.
Добре.
Він лежав і слухав, як накрапає в лісі. Корінна порода — ось що це. Холод і тиша. Похмурі мінливі вітри носять у порожнечі порох померлого світу. Несуть, розсипають і несуть далі. Все втратило підпори. Безопорне в попелястому повітрі. Підтримуване тремтливим коротким подихом. Якби ж то моє серце закам'яніло.
Він прокинувся на світанку і спостерігав, як настає сірий день. Повільний, напівтьмяний. Він встав, поки хлопець спав, взувся й, загорнувшись у ковдру, пройшовся між деревами. Спустився у вертикальну тріщину в скелі й там зайшовся кашлем. Кашляв доволі довго. Потім просто опустився на коліна в попіл. Підвів обличчя до блідого дня. Ти там? прошепотів. Можна тебе нарешті побачити? У тебе є шия, щоб я міг тебе задушити? А серце є? Прокляття, ти маєш душу? О Боже, прошепотів він. О Боже.
Наступного дня опівдні вони пройшли містом. Револьвер він тримав під рукою, на брезенті, складеному у візку. Хлопця не відпускав. Місто майже повністю згоріло. Жодних ознак життя. Машини на вулиці засипані попелом, усе вкрито попелом і пилом. Закам'янілі сліди у висохлому мулі. Висохлий труп у дверній проймі, сама шкіра. Скривився, зустрічаючи день. Чоловік підтяг хлопця ближче. Просто пам'ятай: усе, що вкладаєш собі в голову, лишається там назавжди, сказав він. Обміркуй це.
Але ж дещо забувається?
Так. Забувається те, що хочеш пам'ятати, і пам'ятається те, що хочеш забути.
* * *
За півтора кілометра від дядькової ферми було озеро, куди вони з дядьком восени ходили збирати дрова. Він сидів на кормі, опустивши руку в холодний струмінь, поки дядько веслував. Ноги стариганя в чорних дитячих черевиках впиралися в поперечну дошку. Його солом'яний капелюх. Цівка слини звисає з чашечки люльки, зробленої з кукурудзяного качана. Дядько повернувся поглянути на дальній берег, плавно підняв весла, витягнув люльку з рота, витираючи підборіддя тильним боком долоні. Берези росли просто на березі, їхні бліді кістяки проступали на тлі темряви вічнозелених дерев. По периметру озера було безліч покарлючених, обвітрених сірих пнів — багаторічний вітровал. Самі дерева вже давно порозпилювали на дрова й повивозили. Дядько розвернув човен, склав весла, і їх понесло над піщаною мілиною, поки човен не зашкріб по дну. У прозорій воді голічерева ледарював мертвий окунь. Жовте листя. Вони залишили черевики на теплих пофарбованих дошках і витягнули човен на мілководдя, а потім кинули якір на всю довжину мотузки. За якір у них бляшанка з-під смальцю, у яку залили цемент і вставили вушко. Вони пішли вздовж берега, дядько несе на плечі моток грубої мотузки, уважно роздивляється пні й пихкає люлькою. Підіймає один корч, перевертає, використовуючи коріння як важіль, поки той не опиняється наполовину у воді. Штани закочені до колін, але однаково вже мокрі. Прив'язують мотузку до кнаги на кормі й гребуть назад через усе озеро, підсмикуючи пень за собою. Натоді вже запали сутінки. Чути лише повільну ритмічну однохідь шурхотливих кочетів. Темне скло озера й вогні у вікнах на березі. Десь чути радіо. Жоден з них не зронив ані слова. Таким був ідеальний день його дитинства. Такий день зумовлює всі подальші дні.
Впродовж наступних днів та тижнів вони прямували на південь. Самотньо і наполегливо. Горбкувата дика місцина. Будинки з алюмінію. Іноді крізь вторинне рідколісся проглядали ділянки шосе, що колись поєднувало штати. Холоднішало. Високо в межигір'ї вони зупинилися, щоб роздивитися низину на півдні. Скільки сягало око, земля була випалена, почорнілі скелі ніби стояли на мілководді, а навколо здіймалися
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дорога, Кормак Маккарті», після закриття браузера.