Читати книгу - "Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл, Сюзанна Кларк"

Це було найбуденніше питання в світі. Це було питання, яке рано чи пізно ставить своїм гувернанткам, учителям або й батькам усяка дитина в королівстві. Але вченому товариству з Йорка, виявилося, не до вподоби його чути, і ось чому: нічого сказати з цього приводу вони не могли.

Голова Товариства магів Йорка (котрого звали м-р Фокскасл) звернувся до Джона Сеґундуса і пояснив йому, що той неправильно сформулював питання:

— Ви припускаєте, що на магів нібито покладено обов’язок займатися магією, а це — повна нісенітниця. Певно, ви не будете твердити, ніби завдання ботаніків — вигадувати нові квіти? А чи клопіт астрономів — перестановка світил? Маги, містере Сеґундусе, вивчають магію, якою займалися багато літ тому. Чого ж іще бажати?

Підстаркуватий джентльмен із вицвілими голубими очима та невиразним одягом (званий чи то Гарт, чи то Гант — м-р Сеґундус так і не розчув) промимрив, мовляв, неважливо, хто чого бажає, адже справжній джентльмен не може займатися магією. Лише вуличні чаклуни вдають, ніби на щось здатні, аби видурити останні монетки в дітлахів. Магія (в практичному значенні слова) украй занепала, стала вірною подругою неголених облич, циган та крадіїв; перетворилася на завсідницю халуп із брудними жовтими завісками. О, ні! Джентльменові не личить займатися магією. Джентльменові можна вивчати її історію (воістину шляхетне заняття), але до чарування — зась. Підстаркуватий джентльмен з вицвілими очима по-батьківськи глянув на м-ра Сеґундуса й висловив надію, що м-р Сеґундус ніколи не пробував накладати заклять.

М-р Сеґундус зашарівся.

А втім, максима знаменитого мага справдилася і тут: не могли двоє чарівників — у цім разі д-р Фокскасл і м-р Гарт чи Гант — одностайно зійтися в чомусь, не наразившись на цілком протилежну думку ще двох інших. Кілька джентльменів виявили, що цілком пристають на думку м-ра Сеґундуса, та погодились, що жодне питання магічної науки не має більшої важливості від цього. Найзавзятіше підтримував м-ра Сеґундуса джентльмен на прізвище Ганіфут — милий, дружній чоловік п’ятдесяти п’яти років із червоним обличчям та сивою чуприною. Коли суперечка розпалилася і д-р Фокскасл став із особливим сарказмом напосідати на м-ра Сеґундуса, то м-р Ганіфут кілька разів повертався до нього і промовляв пошепки слова розради:

— Не звертайте на них уваги, сер. Я цілком пристаю на вашу думку.

Або:

— Маєте цілковиту рацію, сер. Не дайте їм похитнути ваші переконання.

А ще:

— У самісіньке яблучко, сер! Так тримати! Просто раніше ми ніяк не могли правильно поставити питання. А тепер, коли ви тут, у нас попереду великі справи.

Ці добрі слова не могли не лити єлей на душу Джона Сеґундуса, з чийого обличчя ніяк не сходив приголомшений вираз.

— Боюсь, я нажив собі кепської слави, — прошепотів він м-ру Ганіфуту. — Але ж я це ненавмисне. Мені була цікава щира думка цих джентльменів.

М-р Сеґундус уже збирався був поступитися, та одна вкрай злостива тирада д-ра Фокскасла збурила в ньому гнів.

— Того джентльмена, — д-р Фокскасл прошив холодним поглядом м-ра Сеґундуса, — немов хтось напоумив завдати нам нещасливої долі Товариства магів Манчестера!

М-р Сеґундус нахилився до м-ра Ганіфута й промовив:

— Звідки ж мені було знати, що маги в Йоркширі такі затяті? І якщо в магії не лишилося друзів навіть тут, то де їх узагалі шукати?

Сердечність м-ра Ганіфута до м-ра Сеґундуса на тім зібранні не вичерпалась. І він запросив м-ра Сеґундуса до себе додому на вулицю Гай-Пітерґейт, де почастував доброю вечерею, яку вони з’їли в товаристві місис Ганіфут і трьох їхніх гарненьких дочок. М-р Сеґундус, одинак і не дуже заможний джентльмен, радо прийняв запрошення. Після наїдків міс Ганіфут зіграла на піаніно, а міс Джейн заспівала італійською. Наступного дня місис Ганіфут сказала чоловікові, що м-р Сеґундус — щирий джентльмен, але, на жаль, на її переконання, навряд чи матиме з того зиск, бо скромність, спокійна вдача й добре серце давно не в моді.

Ці двоє джентльменів швидко заприязнилися. І вже незабаром м-р Сеґундус проводив два чи три вечори із сімох у домі на вулиці Гай-Пітерґейт. Одного разу в оселі зібралася велика компанія молодих людей, після чого, природним чином, почалися танці. Все проходило просто чудово, але м-р Ганіфут і м-р Сеґундус часто відлучалися, щоби поговорити на тему, яка й справді цікавила їх понад усе: чому в Англії ніхто більше не займається магією? Та хай скільки вони говорили — інколи до другої чи третьої години ночі, — все одно ні на крок до відповіді наблизитись не могли; утім, це геть не дивина, адже маги, й антиквари, й учені усіх мастей і порід повторювали це питання от уже понад дві сотні років.

М-р Ганіфут, високий, веселий, усміхнений джентльмен, сповнений завзяття, постійно щось робив, планував, рідко замислюючись, наскільки його дії комусь потрібні. І ця проблема нагадала йому про великих магів середньовіччя[5], котрі, наразившись на нерозв’язну задачу, сідлали коня і їхали світ за очі на рік і день, у компанії лиш одного чи двох прислужників-фейрі — в такий спосіб вони завжди знаходили вихід. Тож м-р Ганфіут зауважив м-ру Сеґундусу, що, на його думку, найліпше було би їм наслідувати цих великих мужів, декотрі з яких були мандрували до найвіддаленіших частин Англії, Шотландії чи Ірландії, де магія була найсильніша, а інші кидали цей світ поготів, так що зараз ніхто й гадки не мав, куди вони подалися і що робили, коли сягали мети своєї подорожі. Ні, м-р Ганіфут нічого такого далекосяжного не пропонував, бо не мав ані найменшого бажання їхати кудись узимку, коли відразливі всі дороги. Однак був твердо переконаний, що їм варто кудись таки з’їздити і з кимось таки поспілкуватися. М-рові Сеґундусові він зауважив, мовляв, засиділися вони обоє тут і зачерствіють, якщо не скористаються несказанними перевагами свіжої думки. Однак ні такого пункту призначення, ні об’єкта зацікавлення знайти вони не могли. М-р Ганіфут впав у відчай, аж раптом пригадав одного мага.

Кілька років тому до Йоркського товариства долетіла чутка, нібито в Йоркширі є ще один маг. Той джентльмен мешкає у глибокій провінції, де — подейкували — збуває свої