Читати книгу - "Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл, Сюзанна Кларк"

Проглянувши листа, всі маги Йорка одностайно висловили сумнів, що людина з таким дрібним почерком може претендувати на звання хоча би пересічного мага. Відтак маги, трохи побідкавшись, що так і не побачать дивовижної книгозбірні, начисто викинули того чародія з думок. Проте м-р Ганіфут заявив м-рові Сеґундусу, що питання «Куди з Англії поділася магія» аж надто важливе, і гребувати бодай найдрібнішим відкриттям украй неправильно. Хтозна, раптом думка іншого мага варта уваги? Тож він написав листа про те, що вони з м-ром Сеґундусом матимуть приємність відвідати колегу третього вівторка по Різдві. Відповідь не забарилася. Доброзичливий і приязний м-р Ганіфут негайно послав по м-ра Сеґундуса і показав йому листа. Дрібним почерком інший маг повідомляв, що буде надзвичайно радий знайомству. М-рові Ганіфуту цього цілком вистачило, і, радісний, він одразу ж побіг до кучера Вотерса повідомити, коли знадобляться його послуги.

М-р Сеґундус лишився в кімнаті сам із листом, у якому прочитав: «…Мушу зізнатися, я дещо заскочений тією високою честю, яку мені виявили враз. Хіба можна помислити, що в щасливім та вигіднім товаристві премудрих однодумців магам Йорка несподівано знадобляться поради такого всамітненого вченого, як я?..»

Весь лист був просякнутий тонким сарказмом, і в кожнім своїм слові автор немовбито глузував із м-ра Ганіфута. М-ру Сеґундусу навіть полегшало від того, що м-р Ганіфут навряд чи це помітив, а то не побіг би до Вотерса в такому піднесеному настрої. Послання здавалося настільки недружнім, що м-рові Сеґундусу геть перехотілося їхати до іншого мага. Дарма, подумалося йому, все одно мушу супроводити м-ра Ганіфута, бо йому конче кортить, та й що лихого з того може статись? Ну, познайомимося, ну, розчаруємося, та й по всьому.

За день до гостини зчинилася негода; злива вкрила голі бурі поля довгими баюрами з нерівними краями, і мокрі дахи блищали, неначе холодні кам’яні дзеркала. Карета м-ра Ганіфута котилася світом, де прохолодного сірого неба стало значно більше від звичної твердої землі, якою було би значно приємніше подорожувати.

Від першої зустрічі м-р Сеґундус ніяк не міг зібратися й розпитати м-ра Ганіфута про Вчене товариство магів Манчестера, що його був згадав м-р Фокскасл. Аж ось дійшло і до цього.

— Товариство було досить молоде, — почав розповідь м-р Ганіфут, — до нього входили переважно клір побідніше, респектабельні негоціанти на пенсії, аптекарі, правники, колишні мірошники та інші, всі — трошки нахапані в латині, що дозволяло вважати їх напівджентльменами. По-моєму, м-р Фокскасл радий, що їхнє товариство розпустили, бо гадає, таким людям немає ніякого діла до магії. Та знаєте, хай там як, а поміж них траплялися і розумні люди. Почали вони з того самого, що й ви — їм кортіло повернути практичну магію. Вони були люди практичні й хотіли вибудувати магію на засадничих принципах здорового глузду та науки, подібно до будь-якого виробництва. Це мало називатися «раціональною тавматургією». Нічого не вийшло, і невдача їх розохотила. Це цілком природно, та їхнє розчарування спричинило багато труднощів. Вони почали заявляти, нібито магії немає не тільки зараз, але й узагалі ніколи не було. Вони стали твердити, немовби авреати займалися суцільним ошуканством або дозволили себе ошукати. А Короля Крука вигадали на півночі Англії, аби вберегтися від тиранії Півдня (манчестерці — самі північани, тому це їм болить). А які хитромудрі аргументи вони наводили, о-о! Я вже забув, як вони потрактовували фейрі. Як я вже казав, товариство саморозпустилось, і один із чоловіків, здається, на ім’я Обрі, схотів записати і видати книгою історію товариства[6]. Та коли дійшло до діла, його спіткала така гостра меланхолія, що він навіть не міг змусити себе підвестися з ліжка і взятися за перо.

— Сердешний джентльмен, — зітхнув м-р Сеґундус. — Може, це все через наш вік? Хіба, сер, назвеш його Віком магії чи вченої справи, еге ж? Цвіте комерція, мореплавство, політика, але не магія. Наша епоха минула.

На якусь мить він замислився.

— Три роки тому, — правив м-р Сеґундус далі, — був я в Лондоні і зустрів вуличного мага, ворожбита-перекотиполе, з тих, що ведуть прийом за жовтою ширмою. І ще він мав дивний ґандж. Так от, виманивши в мене чималеньку суму, на знак подяки він обіцяв поділитися великим секретом. Коли я віддав гроші, вуличний чарівник заявив, що настане день, коли два маги повернуть магію в Англію. Я, взагалі-то, анітрохи не вірю віщунам, але поміркувавши, вирішив зайнятися пошуками відповіді на питання, чому наша магія в такому жалюгідному стані. Вас це не дивує?

— Маєте цілковиту рацію. Віщування — це суцільна нісенітниця, — розсміявся м-р Ганіфут, аж раптом його осінило: — Ми — двоє магів. Ганіфут і Сеґундус. — М-р Ганіфут немовбито смакував, як імена виглядатимуть на шпальтах газет і сторінках підручників з історії. — А Ганіфут і Сеґундус звучить нівроку.

М-р Сеґундус помотав головою:

— Той чолов’яга знав, чим я займаюся. Слід було чекати натяків, ніби я і є один із двох. Та насамкінець він мені прямо заявив, що йдеться не про мене. Спершу здавалося, він і сам був не певний цього. Щось таке в мені змусило його замислитись… Він загадав написати на папірці моє ім’я і потім довго його розглядав.

— Мабуть, він утямив, що більше грошей із вас не витрусити, — припустив м-р Ганіфут.

Абатство Гертф’ю розташувалося миль за чотирнадцять на північний захід від Йорка[7]. Саме ім’я його було старожитністю. Абатства давно вже не існувало, а нинішні споруди звели за правління королеви Анни[8]. Це була красива, простора й солідна садиба в приємному парку, сповненому примарних і вогких дерев (день уже вбирався в туман). Парком бігла річка (звана Герт), через яку був перекинутий гарненький класичний місток.

Інший маг, на ім’я Норрелл, приймав гостей у залі. Він виявився таким же дрібним, як і його почерк, а голос, який промовляв слова привітання у Гертф’ю, звучав так тихо, що складалося враження, ніби м-р Норрелл не звик промовляти вголос. Тугий на вухо м-р Ганіфут нічого не розчув:

— Я старію, сер, і кепсько чую. Сподіваюся, ви будете зі