Читати книгу - "Полювання на мамонтів. Справа №8, Олександр Юрійович Есаулов"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Та я… Та як… Та ж темно! Наталочка бігала, бігала, а потім я дивлюся — не стало її. Я гуди, я сюди… І сама ледь не впала в цю діру! Спасибі хлопцям! Хлопчики, я для вас… Я вам…
У двір заїхала міліцейська машина. Миха кинувся вперед і замахав руками — побоявся, щоб машина не вскочила колесом у колодязь. Із автівки вийшов давній Михин знайомий, майор Ігор Борисович Слісаренко.
— Ну, здоров, Ватсоне! Раз ти тут, то і Холмс, і Настя теж десь недалеко. Я правий?
— Тут я, Ігоре Борисовичу, тут! Здрастуйте!
— Здоровенькі були, Ігоре Борисовичу, — привіталась і Настя.
Що у вас тут сталося? — запитав майор.
— Та ось, дівчинка в каналізацію впала.
— Це як? — не відразу зрозумів майор і озирнувся навколо. — А покришка де? І чому каналізація відкрита? Та ще в таку темінь!… Це ж кримінал!
Майор підійшов до машини «швидкої допомоги» і зазирнув у салон:
— Як дівчинка?
— Уже ніби все добре… Але ще трохи… Якби не хлопці, була б захлинулась, бідненька… — відповіла лікарка.
Мати дівчинки вже майже заспокоїлась. Зарадила цьому й Настя. Вона була поруч, весь час гладила нещасну матір по руці, щось заспокійливо бурмотіла, стискаючи за плечі.
— Як же це так! — несподівано голосно сказала молода жінка, почувши останні Слісаренкові слова. — Та я… Я на них у суд подам! Дитину мені мало не вбили!
— Годі вам, сідайте біля водія, поїдемо в лікарню. Там дитину оглянемо і будемо вирішувати, — сказала лікарка і рвучко зачинила двері «карети».
Молода мати слухняно відчинила двері в кабіну. А тоді раптом обернулася й сказала:
— Хлопці! Хлопчики! Спасибі вам! Довіку не забуду! Ви мені дитину врятували! Дякую!
Двері зачинилися, і «швидка» рушила, везучи водночас нещасну й щасливу матір і її дивом врятовану доньку.
Миха колом обійшов діру люка, потім увімкнув ліхтарик й оглянув усе в радіусі десяти метрів.
— Ігоре Борисовичу, а покришки таки нема! Думаю, що її вкрали.
От покидьки! — спересердя вигукнув Л ьоха. — У них що, ні мізків, ні совісті?! Залишили діру серед дороги!
— Та кому ця покришка треба? — здивувалася Настя.
— Ну, не скажи… Може, хтось хату будує, от і треба, — відповів Льоха.
— А може, на металобрухт, — додав Миха.
— Цілком можливо, — погодився майор Сліісаренко, — але які, все-таки, покидьки!
— Треба чимось діру позначити, аби ще хто- небудь не впав, — сказав Миха.
— Добре кажеш, сину! Яку-небудь гілку… коробку… Ану, глянь біля сміттєвих баків, — запропонував Михові батько.
Морочилися з півгодини, поки хоч якось вирішили проблему. Дорога була вузькою, по ній могла проїхати тільки одна машина. І тому що не пробували, виходило, що дорогу просто перегороджували. Зрештою, Мишко згорнув знайдену на смітнику велику картонну коробку так, що заткнув нею діру, як пробкою. Вона стирчала над поверхнею дороги сантиметрів на п’ять. Її добре було видно у світлі фар, і машини могли без труднощів проїхати над нею.
— Ну, водоканал, зажди в мене! — пригрозив кулаком майор. — Я вам завтра влаштую, начувайтеся!
Після такого грізного попередження майор сів у машину і поїхав до себе у відділення. Помалу всі розійшлися по домівках. Миха першою чергою сходив у душ і ретельно вимився. Переодягнувшись, зайшов на кухню. Мама з татом і далі обговорювали пригоду.
— Що це за люди! — обурювалася мама.
— А якби дівчинка загинула? Як так можна?
Та то кивав на знак згоди.
— Деякі людці, — сказав він, — заради грошей готові на все! І скільки там тих грошей… Скільки тієї покришки?
Миха мовчки пройшов до кімнати, сів за комп'ютер. Полазив по інтернету и знову вийшов на кухню.
— Тату, — сказав, — покришка від люка важить майже п’ятдесят кілограмів. А чавун приймають приблизно по півтори гривні за кілограм. Тож виходить, що за ту залізяку можна отримати сімдесят-вісімдесят гривень. А нова покришка коштує гривень сімсот. Отак…
— Нічого собі…
Миха подзвонив Льохові й розповів, що йому вдалося нарити в інтернеті.
— Гм… — гмикнув Льоха. — Це що ж виходить? Хтось організував собі бізнес на чужих життях? Скільки, ти кажеш, покришка одна важить?
— Півсотні кеге, десь так.
— Яким же це бугаєм треба бути, щоб таке тягати?
— Тут биком не обійтися! — хихикнув Миха.
— Тобто? — не зрозумів Льоха.
— Тут треба щонайменше мамонтом бути!
Обидва зареготали.
— З чого ви тут так весело іржете? — Миха почув у трубці Настин голос.
— Починаємо шукати мамонта! — відповів Льоха.
— Кого? — здивувалася Настя.
Обидва хлопці знову зареготали.
— Мамонта… — крізь сміх видушив Льоха. — Волохатого такого… У нього ікла завбільшки з тебе! Ха-ха-ха!
— Дурень ти! — гордо відказала Настя. — У мамонта не ікла, а бивні!
— Невже?! — вдав здивування Льоха. — І в якій розумній книжці ти це вичитала?
Настя витягла з рюкзака комікс із кольоровими малюнками для найменших і простягла Льохові:
— А ось тут написано! — Вона докірливо похитала головою і додала: — Читати треба більше!
Розділ 2
Ранок для Михи починався як завжди: звичайно, проспав, звичайно, все бігом… Він нашвидку перекусив і вискочив із квартири, мало не забувши замкнути двері. Батьки вже поїхали на роботу, а будильник до нього не зміг додзвонитися ні з першої, ні з другої спроби. І ось результат…
Миха вибіг на вулицю. Важкий рюкзак гупав по спині. Цієї ж миті із сусіднього під’їзду вискочили Льоха й Настя. Подивилися одне на одного і розреготались.
— Побігли, бо не встигнемо! Самі знаєте, як Логарифма любить, коли на її математику спізнюються! — сказала Настя, і всі втрьох квапливо рушили по доріжці.
Першою зяючу чорноту відкритого люка побачила Настя.
— Дивіться! — викрикнула вона, зупинившись від несподіванки.
— Хутчіш ходімо, на урок запізнимося! — підганяв її брат.
— Дивіться, он там! — не вгавала Настя, тикаючи пальцем убік. — Теж покришки на люку немає!
Ще одну темну діру на дорозі помітив і Льоха:
— Оба-на! Ще одна…
— Холмсе, ворушись! Точно на урок спізнимось! — поквапив друга Миха.
Не пройшовши й сорока метрів по Інтернаціональній вулиці, трійця завважила на дорозі ще один відкритий люк, потім ще… Усього, дорогою до школи, друзі нарахували шість незакритих люків. На самісінькому повороті на вулицю Тургенєвську, на якій була їхня школа, біля тротуару стояла машина. Лише підійшовши ближче, Льоха помітив, що машина не просто стоїть. Її праве переднє колесо потрапило у відкритий зливостік. Товсті чавунні ґрати, що захищають зливостоки під усілякого сміття, яке ледачі водії та несвідомі пішоходи викидають хто куди — водії під колеса, а пішоходи під ноги, — теж зняли. Водій, мабуть, не помітивши цієї діри, притиснув машину до тротуару. Колесо
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Полювання на мамонтів. Справа №8, Олександр Юрійович Есаулов», після закриття браузера.