Читати книгу - "Новий Атлантис, Selene Evance"

Я заплющила очі, які одразу ж запекло, наче туди хто піску сипнув. Мама б, звісно, на такі мої думки знайшла б хорошу відповідь: 

«Сили небеснії, Вів’єн Фереліт Боннер, ти мене вбиваєш. Де ти візьмеш стільки грошей? Банк пограбуєш? Не сміши мене й дай померти людиною». 

Мама — єдина людина, яка лишалася обіч мене все життя. І заради неї зараз я тягалася з одного кінця міста в інший. Вона казала, що ми нащадки якихось старих аристократів, на що я лиш сміялася: ми могли бути нащадками хіба якогось старого каторжного роду, якого переселили на Східний Берег з Англії. А те, що в мене було ще й середнє ім’я та французьке прізвище — забаганки батька. 

Вів’єн Фереліт Боннер, тьху.   

Мамині слова про голову високо й аристократичний рід — лише слова, які б мали мене розрадити. Але завдяки ним я закінчила університет і якимось дивом пробралася у високі журналістські кола

Мабуть, батьківська вдача та допитливість зіграла зі мною злий жарт. Журналістські кола випхали мене на свій маргінес тоді ж, коли я, попрацювавши зо два роки, вийшла на слід незаконних дилерських оборудок у всіх штатах Східного узбережжя, що займалося транспортуванням зброї через Атлантичний океан до Європи. І центувалося все в Новому Атлантисі, червоною лінією зачіпаючи фігури мера та високопосадових дядьків. А потім мені довелося зустрітися віч-на-віч з тими, під кого я копала яму. 

Я не була здивована, коли за все це мене прикрили, звільнили з роботи й чітко сказали більше не потрапляти на очі. Мене більше здивувало те, що я лишилася після того живою. Майже суха вийшла з води, що навіть Ферні, побачивши мене наступного дня без єдиного синця, витріщалася так, наче Кентервільський привид оселився прямісінько в її квартирі. Але, окрім фрази, що зі мною все добре, я подрузі нічого не розповіла. 

Просидівши місяць удома, поплакавши мамі на колінця й вислухавши її слова про аристократичний рід та високо підняту голову, я зібралася шукати собі місця, якщо з одного вже вигнали. А через зненацька діагностований у мами рак, довелося шукати її ще дужче й сидіти й у Лукаса, і мити посуд, і в перервах працювати перекладачкою в сумнівних агенціях. Мама мені ніколи не дорікала, розуміючи, що ми й так заледве дряпаємося цими слизькими життєвими сходами. 

Ми з мамою вдвох ділили невеличку квартиру в багатоквартирному будинку, дивно схожому на вулик чи борть. Колись, коли я ще була маленька, тато показував мені вулики в саду дідуся, який жив у невеличкому будинку в селищі в околицях Кардіффа. У нього було багато дерев, які весною цвіли так смачно, що вертатися в запилений Новий Атлантис не хотілося. 

Та навіть зараз мені не хотілося тут бути. Тому, завалившись додому, я відразу впала на ліжко й заснула, безпомічно зариваючись у подушку.

*** 

Усім привіт! Сподіваюся, вам (поки що) усе подобається й ви лишитеся з героями до самого кінця! Чекатиму на ваші коментарі/зауваження чи прості сердечка. Ваша S.E.