Читати книгу - "Новий Атлантис, Selene Evance"

Мама казала, що в мені було щось від екстремалки. Я проспала аж до десятої ранку, а коли вийшла з кімнати, затуманеним поглядом ковзнула по дверях і зрозуміла, що вони були відчинені. Красти в мене, звісно, нічого, усе найцінніше я зберігала в Лукаса в гаражі, крім одного — купи записів, які винесла після тієї справи про незаконну торгівлю зброєю. Документацію, звісно, усю знищили, а мої записи лишилися при мені. 

Видудливши дві чашки кави, я збігала в душ і перевдягнулася. Відчуття дурної полегкості зійшло на мене, коли начепила на себе легку майку та шорти. Увечері, однакож, треба буде перевдягнутися. Тата мені очі виколе, якщо я заявлюсь ось так на відкриття шоудауну.  

Затим завалилася до Лукаса в гараж якраз тоді, коли він сварився з Татою, що аж вуха заверталися в трубочку. А помітили мене лише тоді, коли я кашлянула й махнула рукою. 

— Hola, amigos. Я… краще піду до Міллі працювати. Я чула якісь шуми, ось, може, треба перевірити… тойво… вибачте, що завадила. Мене нема.  

Я взяла кейс з інструментами й почалапала до чорного шевроле — славнозвісного Міллі (скорочено від Мальфреда, але про те ніхто, крім Лукаса, не знав). Крім екстремалки, мама ще називала мене патологічною бруднулею. Хоча це була лише наполовину правда: я любила чистоту вдома, а себе бруднити мені було легко. Коли в тебе брудні руки, не боїшся забруднити ще й щоки чи випадково цапнути коліно. Я найчастіше робила це несвідомо, ніби таким чином скидала із себе обережність та гидливість. Фізична робота теж була чимось на кшталт прострації чи сну, коли ти думками падаєш на такі глибини, що схожі були на темне море, де жили лише вудильники. Проте з потоком часу нутрощі почало скручувати страхом та хвилюванням: а якщо цього разу я провалюся на шоудауні? Якщо не пройду перший тур? Звісно, цьогоріч я набагато краще підготована, аніж два роки тому, коли я сідала в украдене з гаража шевроле, знявши перед тим номери, лише зі сліпою впевненістю, що кермую авто непогано як для людини, яка їздить не так часто, як хотілося б, і на короткі відстані, щоб завезти, підвезти, підсунути машину. Тоді мене гризли звичайнісінькі сумніви, чи можу я, звичайнісіньке дівчисько з передмістя, тягатися з професійними стрітрейсерами. Виявилося, коли ти дуже зле дівчисько й до того ж упертий віслючок — так, дуже навіть можеш. 

Мого плеча торкнулася рука Лукаса, і я здригнулася від несподіванки, ледь не випустивши з рук ганчірку, якою протирала дверцята знизу. 

— Ходи перекусиш. 

Я кинула ганчірку й глянула на годинник над сходами, затим знову на свої руки, наче якоїсь чарівної миті вони могли стати чистими. Навіть вода з половиною пляшки рідкого мила не допомогли. Лукас подав мені рушник, а затим бутерброд. 

— Дякую. 

Чомусь я відчула себе незручно. Щоразу перед шоудауном Лукас поводився так смиренно й співчутливо, ніби вже проводжає мене на смертельний трап у море з акулами. Я роззирнулася: Тата вже пішла, а я навіть не помітила. 

— На котру все це? 

— На сьому біля Хай-Біч. Як і завжди. 

Він задумливо кивнув, повільно жуючи свій бутерброд. Іншого в його гаражі, мабуть, ніколи й не водилося. Іноді бувала ще піца. Затим Лукас зробив мені ще два бутерброди й налив холодного чаю. 

— Хочеш мене загодувати, щоб я колись таки не влізла в машину й довіку копирсалася під капотом? 

Лукас пхикнув і, простягнувши руку, сколошкав моє волосся. 

— Шолом та рукавички в кутку, я переклав. Візьми про всяк випадок. Як завжди, я поставлю на тебе твої сьогоднішні зароблені п’ять доларів. 

— Вони мені згодяться ще в моїй кишені.

Затим ми з ним провели повний огляд машини, перевірили шини, тиск, рівень гальмівної рідини та гальмівні колодки. Я пішла перевіряти масло у двигуні, а Лукас длубав електроніку. Завдяки чарівним рукам Лукаса та деталям, які він зумів якимось чином дістати, моя шевроле перетворилася на справжнісінький монстр доріг. Ми максимально зменшили вагу Міллі й так само максимально збільшили потужність двигуна. Гоночні шини добре зчіплювалися з дорогою, що шикарно передавало потужність, а підвіска, налаштована Лукасом, утримувала мене на плаву навіть на найкрутіших поворотах. 

— Треба ще рульове управління перевірити, — пихтіла я, — чи нема великого люфту. І дифузор. 

— Не забудь причесати чуба й погладити кота, — пробурмотів у відповідь мені Лукас, на що я розсіяно випрямилася й кілька разів кліпнула очима. Лише за кілька секунд до мене дійшло: Лукас зволив пожартувати. 

— Міг би й ти прийти хоч разочок, — удавано ображено кинула я, — підтримати мене, поплескати в долоні, сказати, яка Віві молодець і що вона обов’язково стане чемпіонкою світу. 

— Ти це знаєш навіть без мене, Віві. 

— Про чемпіонку світу я пожартувала. І про те, що я молодець, — про всяк випадок пояснила я, крутячи маленький ключ між пальцями. Він всяк бажав вислизнути з моїх мокрих долонь. 

— Ти молодець, Віві. Навіть якщо сама цього не визнаєш. 

— Просто… мені щоразу видається, що все могло бути інакше, якби я постаралася трохи краще. Не знаю… з одного боку, розумію, що навіть якби працювала далі журналісткою чи якби вкрала якусь машину з твого гаража й збула її через чорний ринок, мамі б це на останній стадії навряд допомогло б, але з іншого боку… власне, думаю, це дурнувате почуття провини. 

— Так, — так само тихо відказав Лукас. — Мабуть, так воно і є. 

Вимазавшись укінець, я вирішила таки не лізти в Міллі бруднулею, а почалапала додому на метро. Там дозволила собі вимокнути в душі на цілих пів години, проте навіть не стала сушити волосся — і так висохне. Іще пів години я просиділа перед ноутбуком, жуючи крекери та вивчаючи трасу, по якій ми мали всі дружно їхати. П’ять кілометрів — дурниці. Дорога звивиста, якщо всі будуть їхати купкою, то крайні будуть погано заходити в повороти та з’їжджати з дороги, а щільність не дозволятиме комусь одному вирватися вперед.