Читати книгу - "Рубінова книга, Керстін Гір"

Ось тільки в мене при цьому ніколи не паморочилось у голові.

Але, можливо, це мені просто здалося. Останнім часом у нас удома тільки й мови було, що про запаморочення.

Щоправда, йшлося не про мене, а про мою кузинку Шарлотту: гарна й бездоганна, як завжди, вона сиділа біля Синтії й підгрібала ложкою своє картопляне пюре.

Уся сім'я чекала, коли ж замакітриться світ Шарлотті. Якогось дня леді Аріста — моя бабуся — кожні десять хвилин питала її, чи не відчуває вона, бува, щось таке. А в паузах між цими питаннями моя тітка Ґленда, мати Шарлотта, примудрялася вставляти свої п'ять копійок.

І щоразу, коли Шарлотта кидала «ні», леді Аріста зціплювала зуби й тітка Ґленда зітхала. Іноді навпаки.

Решта — моя мама, моя сестра Кароліна, мій брат Нік і двоюрідна бабуся Медді (яку ми в колі сім'ї називали тіткою) — пускали очі під лоба. Звичайно, цікаво було мати когось із геном мандрів у часі в родині, але з роками інтерес якось тьмянів. Іноді нас просто дратував танок, який водили навколо Шарлотта. А вона зазвичай ховала свої почуття за таємничою посмішкою Мони Лізи. На її місці я б теж не знала, радіти мені чи дратуватися через брак запаморочень. Авжеж, щиро кажучи, я б, напевно, раділа. Вдачу я мала радше боязку і до того ж любила спокій.

— До цього дійде, як не тепер, так у четвер, — торочила щодня леді Аріста. — І тоді ми повинні бути готові.

До цього і справді дійшло, по обіді, на уроці історії в містера Вітмена. З їдальні я вийшла голодна, бо ж на додачу до всього іншого у своєму десерті — аґрусовому компоті з ванільним пудингом — виявила чорну волосину і не могла втямити, чи моя вона, чи, може, впала з голови помічниці на кухні. Хай там як, однак апетит як корова язиком злизала.

Містер Вітмен повернув нам зошити з оцінками: минулого тижня ми писали контрольну з історії.

— Видно, що підготувалися ви добре. Особливо Шарлотта — п'ятірка з плюсом.

Шарлотта відгорнула з лоба шовковисте руде пасмо і сказала «Ох», наче такий результат став для неї сюрпризом. При цьому з усіх предметів вона завжди мала найкращі оцінки.

Але цього разу й ми з Леслі теж могли бути задоволені. У нас обох було по п'ятірці з мінусом, хоча наша «хороша підготовка» полягала в перегляді стрічок про Єлизавету[3] з участю Кейт Бланшетт на DVD під чипси з морозивом. Правду кажучи, на уроках містера Вітмена ми були уважні; щодо решти предметів — тут справа стояла не так добре.

Просто свої уроки він проводив так цікаво, що можна було мимоволі заслухатися. Містер Вітмен і сам був теж вельми цікавий. Більшість дівчат була або потайки, або явно в нього закохана. Як і місіс Каунтер, наша вчителька географії. Варто було містерові Вітмену її поминути, як вона шарілася. Утім, і вигляд історик мав збіса добрий: у цьому всі співали в один голос. Себто всі, крім Леслі. Їй здавалося, що він схожий на якесь білченя з мультика.

— Щоразу, коли він дивиться на мене своїми великими карими очима, так і хочеться дати йому горіх. — Леслі навіть дійшла до того, що почала прозивати прудких білочок у парку не білками, а «містерами Вітменами». Не знати чому ці дурощі вчепилися й до мене, і з часом я й сама, зауваживши десь поряд білочку, кидала: «От, глянь-но, онде товстенький, маленький містер Вітмен, який любчик!»

Через ці його білячі риси ми з Леслі були єдиними дівчатами в класі, які не захоплювалися містером Вітменом. І хоча я весь час намагалася (перш за все тому, що всі хлопці нашого класу дитинилися), проте нічого не виходило — порівняння з білченям стриміли цвяхом у моїй голові. А хіба хто може мати романтичні почуття до білченяти!

Синтія пустила чутку, що, навчаючись в університеті, містер Вітмен підробляв моделлю. Щоб вивести його на чисту воду, вона вирізала з якогось глянцевого журналу рекламну сторінку, на якій якийсь чоловік, що трохи нагадував містера Вітмена, намилюється гелем для душу.

Щоправда, крім Синтії ніхто не вірив, що містер Вітмен — це душо-гельний чоловік. У того-бо була ямочка на підборідді, а в містера Вітмена — ні.

Хлопчикам із нашого класу містер Вітмен не здавався таким уже шалапутом. Ґордон Ґельдерман його взагалі терпіти не міг. Перш ніж містер Вітмен з'явився у нашій школі, всі дівчатка з класу були закохані в Ґордона. Мушу визнати, і я теж, але мені тоді було одинадцять, а Ґордон чомусь припадав до серця. Зараз, у шістнадцять, я ставилась до нього як до звичайнісінького баняка. І ось уже два роки в нього ламався голос. До того ж, скільки б він не пищав і не гарчав, все одно постійно примудрявся плести нісенітниці.

Діставши одиницю за контрольну з історії, Ґордон страшенно знервувався.

— Це дискримінація, містере Вітмен. Я заслужив щонайменше четвірку. Ви не можете ставити мені погані оцінки тільки тому, що я хлопець!

Містер Вітмен забрав у Ґордона його зошит і перегорнув сторінку.

— «Єлизавета була така жабера, що ніяк не могла знайти собі чоловіка. Через це всі навколо називали її „бридкою правичкою“», — прочитав він.

Клас захихикав.

— Ну і що? Це ж правда, — став дибки Ґордон. — У неї були злющі очі, стиснуті губи і шмурняча зачіска.

Свого часу нам довелося ґрунтовно вивчити портрети Тюдорів у Національній портретній галереї — і справді, Єлизавета на картинах була схожа на Кейт Бланшетт, як свиня на коня. Але, по-перше, можливо, тими часами тонкі губи й великі носи були писком моди, а по-друге, «прикид» у неї був просто шикарний. А по-третє, хай у Єлизавети й не було чоловіка, проте вона знай крутила романи — приміром, з сером… як там його звали? У фільмі його грав Клайв Овен[4].

— Вона сама себе називала королевою-правичкою, — зауважив на Ґордонові слова містер Вітмен, — бо… — Він раптом перервався. — Тобі недобре, Шарлотто? Голова болить?

Усі обернулися до Шарлотти. Вона трималася руками за голову.

— Просто щось… стало млосно, — мовила вона і глянула на мене. — Голова йде обертом.

Я затамувала подих. Ну ось, почалося. Бабуся буде в захваті. А тітка Ґленда —