Читати книгу - "Загублена рукавичка, Ангеліна Кріхелі"

Андрій змусив себе зупинити думки. «Нічого страшного. Це просто день. Просто тиждень. Просто рукавичка». Перевернувся на інший бік, кутаючись у теплу ковдру, і нарешті заснув під звук вітру за вікном.

Прокинувся пізніше, ніж планував, сон виявився важким, але хоч трохи відновив сили. Зварив каву, насипав собі вівсянку, яку їв без особливого апетиту, і врешті сів за ноутбук, щоб подивитися, чи хтось відгукнувся на його пост про рукавичку.

Відкривши групу, здивовано завмер. Пост зібрав більше трьохсот коментарів і десятки реакцій. Андрій не чекав солідного резонансу для такої теми.

Переглядаючи коментарі, почав усміхатися. Одні жартували: «Це рукавичка Снігуроньки, шукай Діда Мороза!», інші пропонували: «Віднеси до бюро знахідок, може, хтось там шукатиме». Хтось навіть написав: «Залиш собі, це твоя новорічна удача!»

Андрій не міг стримати сміху від креативу місцевих мешканців. Це трохи підняло настрій. Він уже хотів закрити вкладку й взятися за резюме, як раптом внизу екрану з’явилося повідомлення: «Марта пише...»

Три маленькі крапки, які пульсували в очікуванні, змусили його серце завмерти. Він не знав, хто така Марта, але чомусь ім’я виділялося серед усього цього хаосу. Щось у ньому тьохнуло, як слабкий, але тривожний дзвін.

Залишив пальці над клавіатурою, відчуваючи, як тепло долоні передається на холодний пластик ноутбука. Крапки зникли, з’явилися знову. «Що вона напише? Може, це вона загубила рукавичку? Або просто чергова людина, яка вирішила пожартувати?»

Затримав подих, змушуючи себе залишатися спокійним, але очікування чомусь здавалося важливим. Щось у цій хвилі передчуття було таким, ніби життя готувало йому щось нове, щось більше, ніж просто знайдена рукавичка.

Андрій сидів, дивлячись на екран ноутбука, але думки кудись летіли далеко від цього моменту. Він раптом зрозумів, чому взяв рукавичку. Спочатку це здавалося випадковістю, дрібницею, яку просто підняв із лавки, але тепер він відчував, що це не просто так.

Знайти власника цієї рукавички в такому великому місті — це як шукати свою нову роботу або нове житло перед Новим роком, коли навколо вже панує святкова метушня, і можливості здаються обмеженими. Це майже неможливо. Тим більше, не можна опиратися на випадковість. Якщо він зможе повернути цю рукавичку її справжньому власнику, це стане для нього знаком. Знаком, що він здатен вирішити навіть найскладніші завдання, якщо поставить собі мету і не здасться.

Нехай це може здатися незначним, але ці маленькі перемоги, навіть у дрібницях, здаються важливими на фоні великої невизначеності, що оточує його зараз. Рукавичка була його шансом.

У цей момент знову з’явилися три крапки. «Марта пише…»

Андрій натиснув на повідомлення від Марти, і його очі швидко пробігли по тексту:

«Привіт! Це, ймовірно, моя рукавичка. Я була в тому парку вчора, і тепер не можу знайти другу. Може, це саме вона? Якщо це так, я буду дуже вдячна, якщо ви мені її повернете.»

Серце Андрія зробило маленький стрибок, він навіть не одразу зміг зрозуміти, чому так радіє. Всі ці думки, що крутилися в голові останні кілька годин — про труднощі пошуків, про значення цього маленького знаку — раптом відступили на другий план. Він відчув невимовне полегшення. Ось воно, рішення, відповідь на його спроби змінити ситуацію. Він знайшов її власницю. І хоча це лише один маленький крок, але в його свідомості відчувалося як щось важливе, навіть символічне.

Він відповів Марті: «Привіт, звісно, це твоя рукавичка! Я радий, що зміг її знайти. Зустріньмось, і я віддам її тобі.»

Але радість швидко змінилася сумом. Все розв’язалося занадто швидко. І хоча це приємно, Андрій не міг позбутися відчуття, що чогось не вистачає. Якби тільки це не було так просто! Вся його метушня навколо рукавички, його надії, що це стане чимось більшим, ніж просто повернення знайденого предмета, розвіялися в один момент. Все було так, як має бути, але чомусь він відчував, що історія не завершена.

Знову взяв рукавичку в руки. Тепер вона вже не була просто знайденою річчю, а символом, з яким він стикався в моменти важливих рішень. Зрештою, він посміхнувся і вирішив не шукати в цьому більше смутку. Що ж, можливо, ця швидка розв’язка — це теж знак.

Андрій і Марта зустрілися наступного дня на тій самій лавці в парку, де він знайшов рукавичку. Зустріч була короткою, але для Андрія важливою. Дівчина подякувала йому за те, що повернув загублену річ, і з посмішкою запитала:

— Може, я можу якось віддячити? Можливо, грошима?

Андрій мимоволі посміхнувся, відчуваючи, як тривога від нових змін поступово відступає.

— Ні-ні, не треба. Я не заради грошей це робив, — відповів, піднімаючи очі й дещо скуто сміючись. — Хіба що знаєш, як допомогти з роботою і житлом. Тому що цей Новий рік для мене почнеться з нових втрат.

Марта миттєво зніяковіла, але її обличчя швидко розслабилося, і вона сказала, немов без жодної напруги:

— Це не проблема! Мій батько якраз шукає кур'єра для своєї фірми. А тітка здає однокімнатну квартиру на околиці. Її квартирант якраз вирішив виїхати, і вона дуже переживає, кого знайде перед святами.

Андрій, спочатку не зовсім розуміючи, що вона серйозно, поглянув на неї із сумнівом: