Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Шкільні спогади, Вікторія Токар 📚 - Українською

Читати книгу - "Шкільні спогади, Вікторія Токар"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Шкільні спогади" автора Вікторія Токар. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4
Перейти на сторінку:

— Так, окей, — буркнув Артур, коли ми пару разів повторили всі рухи. — Точніше взагалі не окей, але краще вже не буде.

— Це точно! — крикнув інший однокласник. — Дровеняка!

Актовою залою прокотився смішок.

— Хай стає десь позаду, — Яна склала руки на грудях, — та намагається повторювати за всіма. Бо ми так весь час на неї витратимо. Будемо сподіватися, що за нами її недолугі корчі не помітять.

Черговий смішок — і репетиція продовжилася так, як запропонувала сестра.

Мені було незручно й соромно. Я не встигала зорієнтуватися, тому часто мої рухи перетворювалися на недолуге місиво, схоже на набір вигаданих слів, якими наспівуєш іноземні пісні, коли не знаєш мови.

 

Додому я повернулася в кепському настрої. На прохання про допомогу Яна відповіла, що в неї є плани з друзями та надіслала відео з нашим флешмобом. Виявилося, що вчитися за ним складніше, бо доводилося подумки віддзеркалювати всі рухи.

На ранок після танців до пізньої ночі ноги гуділи, а згинати та розгинати коліна було навіть боляче. Я досі не знала всіх рухів, але йшла на репетицію з більш впевненим настроєм.

— Ну, хоч щось, — критично оцінив Артур мої результати.

Однокласник почав показувати мені ті фрагменти танцю, які я не запам’ятала. Насправді вони геть не складні, але під пильними поглядами мені тяжко давалися навіть ті, які вдома виходили ідеально.

Артур тим часом почувався, немов риба у воді. Навіть більше — впивався своєю неперевершеністю. Так, флешмоб він вивчив добре, але у світлі його самолюбування рухи цього хлопця здавалися мені огидними. От би цю тотальну самозакоханість розділити навпіл! Впевнена, тоді ми обоє виглядали б дійсно круто. Та натомість я боялася, що виглядатиму недолугою та смішною. Ніяк не виходило змусити себе рухатися впевнено, не задумуючись про думку оточення. З кожним наступним разом виходило все гірше й гірше. Під кінець репетиції я з останніх сил стримувала сльози від думки про те, що в мене абсолютно нічого не виходить.

— Бувайте, — кинула я ледь чутно, коли вона нарешті закінчилася, сяк-так нацупила свій пуховик та майже вибігла з актової зали.

На вулиці вже стемніло. Гострий вітер пробрав аж занадто сильно і я зрозуміла, що забула одягнути шапку. Довелося повертатися назад.

Актова зала знаходилася на другому поверсі, до якого можна дістатися одними зі східців на протилежних кінцях коридору. Я обрала довший шлях, аби звести до мінімуму кількість потенційних зустрічей зі знайомими обличчями. Голоси учнів, які завершували свої репетиції та мої власні кроки відлунювали у спорожнілій школі. А це місце значно привабливіше в такі моменти! Я попрямувала прямісінько по центру коридору, уявляючи, немов ходжу отак впевнено, коли навколо повно школярів, і я вже не намагаюся зменшитися та злитися зі стіною. Ніколи подібного не було, але так хотілося!

Моя переможна хода різко обірвалася, коли я дійшла до актової зали та почула знайомі голоси. Групка моїх однокласників спускалася східцями, якими я знехтувала.

— Ця Аліна — просто треш якийсь! — смачний натиск на передостаннє слово.

— І не кажи! Вчора пів вечора вчила її, а вона, немов відстала якась, — чергова брехня Яни вже геть не дивувала, але все одно боляче кольнула десь всередині.

— А ти думаєш, мені подобається її вчити? — охоче підхопив Артур. Я навшпиньки підходила ближче та продовжувала підслуховувати. — Мало того, що танцювати не здатне, так ще й витріщається на мене так, ніби в неї за поясом заткнутий тесак, який вона мріє в мене увіткнути.

— Ну, може вона не оцінила те, що ти на неї як на лайно дивився, — реготнув інший однокласник.

— А як я ще мав дивитися на цю лузерку?

— Народ, як думаєте, вона завтра таки прийде?

— Не знаю.

— На її місці я б не ганьбився, але  в неї почуття сорому десь в дупі, тому хтозна.

— Було так добре, коли Аліна три тижні не з’являлася. Сподіваюся, вона й завтра не прийде.

— Не знаю, що там з її соромом, — знову заговорила Яна, — але мене дико бісить, що її знову ідентифікують як мою неадекватну зведену сестричку.

— Але в класухи гіперфіксація на тому, аби ми всі взяли участь у святі. Якщо Аліна не з’явиться, то буде потім нам на мізки капати.

— А де вона взагалі постійно зникає? Вона на уроках частіше відсутня, ніж присутня.

— То хворіє ж наче… — відповіла однокласниця, яка до того мовчала.

— Ой, та яке там! — зневажливо заперечив Артур. — Прогулює, сто відсотків.

— Ага, симулює вдома смертельно хвору перед батьками, — підтвердила сестра. — А потім добре проводить час.

Голоси віддалилися, але я вже не підходила ближче. У мене не лишилося сил, аби слухати це далі. Я нарешті пішла до актової зали, де вже поралася прибиральниця, забрала шапку, кинула «до побачення» та рвонула геть.

1 2 3 4
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шкільні спогади, Вікторія Токар», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Шкільні спогади, Вікторія Токар"