Читати книгу - "Подорож людини під кепом (Єврейські колонії)"

Я думаю, з цього ліричного пасажу видко, що я колись читав Гоголя і Ксав'є де Местра*, та що й я колись під школою ночував і знаю, де яке слово прикласти годиться. Не можна нам, письменникам, без лірики і без космічного захоплення. У тім і сила письменникова, що, побачивши він однокінного ванька* на вулиці, здіймає, сумирний, фетрового бриля і стиха, побожно каже: «Ех, тройка, птиця-тройка, хто тібє відумал, що летиш ти у міжпланетні простори! Не іначе як відумал тібє руськой мужик».

Та от з-за горбків виринуло щось чорне, швидко й діловито вилетіло за поворот і як клин увігнало в сонну і мокру станцію. На грудях паровоза – зоря. Невже ж це наш нікопольський мотузяний, що плентається в П'ятихатки через Волноваху й Пологи? Ні, це потяг-металіст, і він летить у Дніпрельстан, ущерть повний робочим молодняком. Вони висипали на перон, одшукали воду, розбуркали ранок жартом, свистом, посміхом, пострибали знову в вагони і щезли за обрієм.

Ми ж сіли в мотузяний, і допотопні шестиколісні роздовбані вагони потюпали в Нікополь.

Держіть мене, братця, а то я знов почну, що «багато міст районових розкинулося по широкій Україні. Ех, міста районові, хто вас...»

* * *

Вулиця Карла Маркса, вулиця Карла Лібкнехта, вулиця Рози Люксембург, вулиця 21 січня, вулиця 1 травня, вулиця 25 жовтня, вулиця Революції, вулиця Паризької комуни, вулиця Фрідріха Енгельса, вулиця III Інтернаціоналу, вулиця Декабристів – от бліда й непевна картина вулиць Нікополя.

Кажуть, що такі самі вулиці і в інших містах України, – але того не знаю. Чого не бачив, за те не казатиму.

На якійсь із тих вулиць – здається, 21 січня, а може, й Фрідріха Енґельса, стоїть білий будиночок на два поверхи. Це ЄКО, інакше по-руськи сказати Jewish Colonization Organization, а ще інакше – Єврейська колонізаційна організація*. Що воно таке, про те буде пізніше, а зараз дозвольте вам рекомендувати всю делегацію.

Окроме мене, і Мана, і тих, що позоставалися в Харкові на вокзалі й у себе вдома, тут є представники від робочих. А робочі такі.

Уповноважений ЄКО, предрайвиконкому*, карти, плани, діаграми, цифрові дані, малюнки переселенських домів, усе кругом аж зіпріло. Тиков, Шава і Енко обсіли цей «матеріал» і почали запитувати й записувати. Уповноважений ЄКО держався довго, але втік. Предрайвиконкому держався довше, але, видимо, охляв і почав здавати. Карти, плани й діаграми зробилися не такі елегантні, як були, а якось зблякли і знепевніли.

А Енко сидів за столом і запитував, і записував.

Десь ізник і предрайвиконкому, а Енко інтересувався далі. Знов виринув уповноважений ЄКО, знов Енко запитував і записував.

Спершу я ніяк не міг добрати, як це в одній людині може вміститися така купа запитань. Потім я почав думати, що ці запитання розплоджуються не в одній людині, а в двадцятьох тисячах робітників Луганського заводу, що послали Енка запитувати й записувати.

Та признаюся, що я кінець кінцем дослідив Енкову методу. Цей хитрий дядько запитував про все на світі по черзі, а скінчивши всі можливі запитання, починав спочатку з першого. Далі, скінчивши знову увесь цикл, знову брався спочатку.

Здається, що ця ідея виникла одночасно і в інших, бо на п'ятому чи шостому циклі Енка перепинили й потягли обідати. Зате ж того, що вияснив Енко свою циклічною методою, я вже тепер повік не забуду, хоч і нічого не записував. Він вияснив, що ЄКО – організація буржуазна; що витрачає вона проценти з капіталу, який заповідав був колись мільйонер такий барон Гірш; що існує договір із радянським урядом на допомогу євреям-колоністам; що кредитують їх за категоріями; що найвищий кредит виносить коло 1700 карбованців на сім'ю; що в цей кредит увіходить хата, двоє коней, дві корови, мертвий інвентар і посівний матеріал; що в Нікопольському районі будують школи й будуватимуть бані; що озимина пропала, що колоністи три роки не платять податків, як і всякі колоністи в Радянськім Союзі; що євреї живуть із сусідніми селянами в ладу, а селяни сіл підлеглих ремствують, що був дощ; що ярина виправилася; що ховрашки їдять кукурудзу; що в кожній хаті є кімната, кухня і прибудовано стайню; що ураган зірвав солом'яні дахи і тепер роблять залізні; що вже час обідати і що пора вже йти.

Він вияснив усе це разів із шість, а то й сім. А наприкінці він вияснив ще одне: що ЄКО існує на принципі самооплатності, і що всі гроші повертаються назад, хоч воно починає брати назад тільки через п'ять років і бере тільки 3% на рік. Євреї-хлібороби повертають усе, що їм позичали.

* * *

Чи це гаразд, – цікавився далі Енко, коли ми шукали через усе місто, де пообідати, – чи це гаразд, що предрайвику не розповів делегації, як обідають приїжджі люди в Нікополі? Чи не треба було б предрайвикові повести оту делегацію в таке місце, де обідають люди?

Чи дорого візьмуть за обід? – далі цікавився Енко, коли ми кінець кінцем увійшли в їдальню. Чи ж добру подадуть їжу? – цікавився він далі, коли ми сіли до столу. Чи й не треба делегатам випити по одній? – ставив він запитання, коли вже замовлено було печеню. І чи скрізь вимерзла озимина, як у Нікопольськім районі? – запитував він, коли на стіл поставили сіруватий хліб.

До речі, про озимину. Озимі хліби, окрім того, що годують людей білим хлібом і піддержують наш експортний баланс, годяться ще для того, щоб випробовувати всякої шерсті людей.

– На всім півдні України, на Донщині, на Кубані вимерзли озимі.

Слухайте тепер, що вам на це скажуть люди.

«Так, – скаже один, – це може відбитися на курсі червінця. Та ми гірші вже перебороли труднощі, переборемо й це».

Так сказав би представник Озету*, кругленький, делікатний чоловічок, що оце одмовився від горілки і налив собі трішки пива.

– У нас вимерзли всі озимі на півдні.

«Так, – скаже другий, – нічого буде їсти хліборобові в степу Він уже продав коня і корову».

Так сказав би робітник Шава, простий селянський чоловік, що скільки не робив на заводі, а зостався дядьком, добрим і скромним дядьком, представником Кам'янського заводу.

–