Читати книгу - "De somnium consilium (сон дасть пораду), Галина Балаган"

Жіноча логіка, річ, непередбачувана. В одну хвилину жінка хоче віддати богу душу, а через секунду - невідомо звідкіля взявши сили, встромляє ніж у здоровенного мужика. Аби жити. Тяга до життя, до продовження роду, живе і жевріє в кожній жінці, навіть у передсмертні хвилини. Хоча вона того і не усвідомлює.

Дідок, який весь цей час сидів у кущах, виповз на колінах. Його зуби цокотіли марш, а руки тремтіли так, що він не міг витягти цигарку з пачки. 

- Ключі, - простягла руку Таня.

Подумки подякувала татові за те, що змалечку вчив водити спочатку стареньку "Таврію", потім вантажівку.

Таня наче бачила себе зі сторони, якось зверху. Ось вона поправляє одяг, сідає в машину, п'є сухими губами воду, заводить двигун, озирається, як краще виїхати звідси. Рухи спокійні, чіткі, виважені.

*****

        Три дні вона не виходила із квартири. Весь час спала. Прокидалася, пила воду з крану, знову лягала і провалювалася в сон.

Через три дні встала, зайшла на кухню. Взяла найбільшу каструлю, налила води і поставила на плиту. Засипала пшоно. Постояла хвилину і додала ще гречки. Виключила плиту, коли це варево закипіло. 

П'ять днів лежала в ліжку. Підводилася, коли починались голодні болі, їла вариво не відчуваючи смаку і знову лягала. Думок не було. Вона просто дивилась у стелю, засинала, прокидалась і знову погляд у стелю. Тетяна не знала ні який день, ні котра година. 

До тями привели подруги. Вблагали колишнього чоловіка відкрити двері своїм ключем.

Згодом Таня вийшла на роботу. 

На свій стан здоров'я жінка не звертала уваги. Крутилася голова, часто нудило, прискорено стукало серце. Зрозуміла, що щось не те, коли третій раз поспіль втратила свідомість. 

- Таню, тобі до лікаря треба, - вмовляла Люба. 

- Ви при надії. Переривати вагітність уже не можна, - виніс вердикт лікар.

Тетяна прийняла цю звістку спокійно. Без емоцій. Взагалі, останнім часом вона жила без них. Ходила на роботу, їла, спала – все це було механічно. Не сміялась і не плакала. Майже ні з ким не спілкувалась.

Зайшла до аптеки і звичним, буденним голосом попросила:

- Дайте мені найсильніше снодійне, будь ласка.

Вдома приготувала таблетки, склянку води і лягла на дивані перед телевізором. На екрані – стрічка про кохання, розлуку, надію. 

- Зараз подивлюсь і вип'ю. Двадцять пігулок, думаю, вистачить. Адже вони такі дорогі. Мабуть, дієві...

Задрімала. Наснився Андрій. Ось він, маленький, біжить до неї і піднімає рученята. Ось він школяр - переможець на математичній олімпіаді. А ось – виступ на академічному концерті. Йому всі 

аплодують, а Таня тихенько витирає сльози. Ось вона проводжає його до армії. Пішов. Озирається:

- Мамо, не треба. Це буде тільки твій син і мій брат. Назви Ромкою. Ми разом у танку були. Я тебе люблю.

І пішов...

Таня прокинулась вся у сльозах. Вона плакала вперше за весь цей час. Виплакувала свою гірку жіночу долю, поки сили не покинули її. 

****

Весна 2018 року. Травень. Тетяна із сином ідуть на кладовище. Маленький Ромчик знає, що тут його старший брат. Він міцно тримає у кулачку чотири гвоздики. Із фотографії на пам'ятнику дивиться на них молодий, усміхнений парубок. Коли Таня порівнює фотографії синів у віці трьох років, навіть вона визнає, що вони дуже схожі. Їх важко відрізнити. 

- Андрійку, синку, дякую тобі... – шепоче жінка.

Ромчик бачить мамині сльози і міцніше стискає її руку.

Кінець