Книги Українською Мовою » 💙 Містика/Жахи » Дівчина з головою собаки, Сімон Розебель 📚 - Українською

Читати книгу - "Дівчина з головою собаки, Сімон Розебель"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дівчина з головою собаки" автора Сімон Розебель. Жанр книги: 💙 Містика/Жахи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 5
Перейти на сторінку:

– Кидати треба це діло, залежність ніколи ні до чого доброго не приводила.

– Знаю, потроху зав’язую, – засоромився художник. – Усе одно хочу її продати, вона мене лякає. Напевно, дурницею буде - Вам її запропонувати…

 Женя хороший хлопець, у нього насичене життя: подорожі, навчання, творчість, друзі. Та ось зустрів він цю, як сам казав, надзвичайно красиву особу, вона йому голову заморочила, а тепер мучиться.

– За скільки віддаси? – ще раз зітхнув чоловік, але вже з приреченим виглядом.

– Та за скільки не шкода! За півсотні! Їй ціна – тисячі півтори, матеріали хороші, довго з собакою возився – кожну шерстинку промальовував! – завівся хлопець. – І світ тут як цікаво падає, ніби від свічки!

– Та візьму я її, Жень, візьму, тільки заспокойся, – учений дістав із кишені білого піджака гаманець. – Ох, не думаю, що дружина зрадіє такій покупці. І куди мені її подіти…

– Дякую Вам, Леоніде Ігоровичу, величезне дякую! – засяяв художник і кинувся до своєї сумки. – Куди завгодно подівайте, можете навіть спалити! Я й сам про це думав, але шкода часу й фарб… – він зняв картину зі стійки. – Тільки якщо справді спалите, не розповідайте мені, а то мені й так її шкода…

 Чоловік глянув у білі очі мертвої собаки, перш ніж картина зникла в чорному безіменному пакеті.

– Ви мене врятували, правда, врятували, – усміхнувся Женя, приймаючи купюру.

– Відклади на фарби, нічого пити, – пригрозив пальцем лікар і забрав пакет, після чого рушив далі до «своєї» лавки.

– Ще раз дякую, Леоніде Ігоровичу! – крикнув йому вслід художник, ховаючи гроші в кишеню потертої куртки.

 Сонце котилося все ближче до горизонту, і чоловік прискорив крок – удвоє складена газета манила: цікаво ж, що сталося за день.

 Він поставив пакет на землю, притуливши до металевих прутів лавки, а сам розкрив газету й закинув ногу за ногу, занурюючись у читання, лише зрідка переводячи увагу на дітей, які пробігали поруч зі сміхом, або на мам, що сварилися.

 Радували численні хороші новини – реконструкція дитячих садків, реставрація парків, підвищення зарплат учителям. Цікаво, чи покращиться від цього якість освіти? Чи все одно – одинадцять років навчаються, а знань – нуль? Пам’ятає, вів практику на третьому курсі, скаржився, що ніхто нічого не знає. Якось колега попросив замінити пару в першокурсників – ось там справді були порожні голови! Їй-богу, всі поспіль – наче черепи з музею анатомії!

 Запитав якось кількість пар спинномозкових нервів – перший же студент відповів: двадцять, другий – двадцять два, і тільки десятий за списком сказав правильно – тридцять одна. Після цього учений якось м’якше ставився до третьокурсників.

– А ви придбали картину, тому що вона вам сподобалася, чи тому що вас попросили?

 Леонід Ігорович від несподіванки здригнувся і повернув голову ліворуч, у бік джерела звуку: дівчина років двадцяти сиділа поруч, одягнена в чорний одяг і бордовий кардиган. Її довге темне волосся було зібране в низький хвіст із проділом посередині. Вона була досить високою, мала гарну фігуру, а її обличчя… її обличчя було вражаюче красивим: акуратні риси, лисий проникливий погляд – вона немов зійшла зі сторінок журналу, у прямому сенсі цього слова. Такі ідеальні люди в реальному житті не зустрічаються!

– Повторити питання? – м’яко посміхнулася вона. – Про картину.

– Ах, про картину… – отямився учений, кидаючи погляд на пакет. – Вирішив допомогти хлопцеві, щось йому не сподобалося в цій картині.

– А вам вона подобається? – дівчина з цікавістю нахилила голову.

– Навіть не знаю, – він передернув плечима, ніби похолодало. – Вона якась похмура: дівчина без обличчя й ця голова собаки… Явно не для дітей.

– Цікаво, що хотів сказати художник? – вона задумливо відвела погляд угору.

– Сказав, що просто хотів намалювати портрет, – Леонід Ігорович розправив газету. – Пробачте, ви щось хотіли?

– О, я просто хочу поспілкуватися, – дівчина знову усміхнулася. – Справа в тому, що я вперше за довгий час взяла вихідний, було б дурістю провести його на самоті.

– У вас немає друзів? – чоловік закрив газету. Дочитає вдома.

– Тільки з роботи, – вона знизала плечима, – а сьогодні я вирішила від неї втекти.

– А університет? Ви десь навчаєтеся?

– Мені немає чому вчитися.

– Це молодь так виправдовує своє небажання вступати? – усміхнувся Леонід Ігорович. – У мої часи в університети стояли черги! Кожна радянська людина отримувала вищу освіту, а то й не одну, без неї ж – нікуди!

– Ну… – протягнула дівчина, – Союз же розпався, часи інші, ваша хвалена «вища освіта» знецінилася.

– І як же Ви, противнице освіти, отримали роботу? – він повернувся до неї.

 Незнайомка задумливо підняла голову вгору і торкнулася пальцем підборіддя:

– Такого питання мені ще ніколи не ставили, – вона різко повернула голову до Леоніда Ігоровича. – Вважатимемо, що я була створена для цієї роботи.

– І пощастило ж вам, – кивнув чоловік, – задоволені професією? – Він відчув себе рятівником: спочатку Женя з цією картиною, тепер ця дівчина.

– Як вам сказати, – вона розвела руками, – багато нудних моментів, без них нікуди, але більша частина роботи мені до душі, – загадкова усмішка з’явилася на її вустах. – А ви?

– Я? – чоловік не очікував, що увагу переключать на нього. – Я вже на пенсії. У мене тепер завжди субота, як сказала моя дружина.

— Звучить цікаво. Не сумуєте за роботою?

— За колективом дуже сумую – гарні, освічені люди. А за самою роботою – ні, надто довго я в цьому варився. Можна сказати, – він трохи всміхнувся, – я був створений для цієї роботи: із сімнадцяти років, із першого курсу університету, і до шістдесяти п’яти, до доктора наук і шанованого професора, – Леонід Ігорович завжди з гордістю промовляв ці слова.

— І яких наук ви професор? – у руках дівчини з’явилася сигарета.

1 2 3 4 5
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дівчина з головою собаки, Сімон Розебель», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Дівчина з головою собаки, Сімон Розебель» жанру - 💙 Містика/Жахи:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Дівчина з головою собаки, Сімон Розебель"