Книги Українською Мовою » 💙 Містика/Жахи » Дівчина з головою собаки, Сімон Розебель 📚 - Українською

Читати книгу - "Дівчина з головою собаки, Сімон Розебель"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дівчина з головою собаки" автора Сімон Розебель. Жанр книги: 💙 Містика/Жахи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 5
Перейти на сторінку:

— Ох, мила Різель, – по-доброму засміявся вчений, – людину з поганими намірами Ви ні за що не відрізните від доброзичливця. Всі виглядають безобідними, порядними громадянами. Ось, наприклад, Чикатило, – він щелкнув пальцями, – дванадцять років не могли зловити, і його зовнішність – одна з причин!

— Ах, Андрій Романович, – зітхнула Різель. – Персона дуже неоднозначна. Ми з ним перетнулися в лісосмузі, до речі, це ми з тим самим, раніше згаданим, Люцифером, по справах їздили. Зустріли його випадково, тягнув труп якоїсь дівчинки, він так зняв капелюха, вітаючись з нами, – вона продемонструвала жест, – а потім поплентався далі. Видно, нас серйозно не сприйняв, бо у Люцифера роги є.

— Справді? – Леонід Ігоревич підняв брови, – роги?

— Найсправжніші, – дівчина виставила вказівні пальці і піднесла їх до голови. – Я хотіла подружитися з Андрієм Романовичем. Спочатку він здивувався гостинністю, усміхався.

— А потім? – чоловік наблизився.

— А потім він мені сокиру в потилицю всадив, — брюнетка розвела руками, — закопав мене в лісі, я весь ранок кінцівки шукала. Але я ж не з боязких — прикинулася міліціонером і на страту Романовича повела. Бачили б ви, Леоніде Ігоровичу, його погляд перед розстрілом, коли я зняла кашкет.

— Різель, мені здається, Ви не там працюєте, — учений усміхнувся, — Вам в видавництво треба, романи писати.

— Якби я зібрала всі історії з життя, не вистачило б усього паперу на світі, чорнил і людських рук, — вона знизала плечима, — а Котляревський прямо сказав, що письменника з мене не вийде.

— Це Вам сам Іван Петрович сказав? — він продовжував посміхатися.

— О, Ви теж його знаєте? — зраділа Різель.

— Знаю, але, на жаль, особисто не знайомий, — похитав головою він, а потім сперся на спинку лавки. — Вам справді варто спробувати писати, казки, звісно, аж ніяк не для дітей, але я впевнений, багатьом дорослим сподобається. Додати філософії, щоб був повчальний зміст, і вийде чудова книга.

— Зміст? — вона підняла брову й повернулася корпусом до вченого.

— Особливо його люблять у прихованому форматі, щоб потім обговорювати й будувати здогадки, — він подивився на задумливу Різель.

— Шукати зміст заради змісту? — вона хмикнула, — звучить дуже плоско.

— Ми ось у молодості про зміст не задумувалися, усе було якось простіше, — він знову перевів погляд на захід, що червонів з кожною хвилиною. — Це зараз молодь копається в цьому змісті, відчайдушно намагаючись знайти хоч щось.

— Молодь пізнає світ, пізнає себе, вони зрозуміли, що життя справді одне, і прожити його треба саме так, як вони хотіли б, а не слідувати якимось суспільним стандартам і переконанням, — підхопила думку дівчина, а потім дістала сигарету. — Ви часто думаєте про смерть, Леоніде Ігоровичу?

— Про смерть? — він здивувався такому запитанню. — Ні, не часто. Це друга неминуча подія в житті, а неминуче — зустрічай байдуже.

— А перша?

— Народження, — відповів чоловік, — дві неминучі події.

— «Неминуче зустрічай байдуже», — повторила Різель. — І ви не чекаєте смерті?

— Не чекаю, — усміхнувся чоловік, — вона сама прийде, коли вважатиме за потрібне.

— Я думала, всі старі чекають смерті, — дівчина знизала плечима.

— Ох, Ви мене майже образили, — він поправив капелюх, — не думаю, що я готовий її зустріти. Моя дружина виходить на пенсію через два місяці, хочу провести старість із нею. Вам точно немає сенсу думати про смерть, у вас усе життя попереду.

— Так, — якось відчужено промовила дівчина, гасячи сигарету, — це точно.

 Вона піднялася на повний зріст, глибоко зітхнувши. Поли довгого кардигана затріпотіли на вітрі, брюнетка повернулася до співрозмовника, глянула на нього своїми дивовижно чорними очима і м’яко всміхнулася:

— Отже, ви не чекаєте смерті, Леоніде Ігоровичу?

Він заперечно похитав головою:

— Не чекаю.

— І не чекайте поки, — вона поглядом вказала на чорний безіменний пакет, — на знак подяки за купівлю картини.

 Чоловік насупився в німому питанні, а потім, згадавши всі дивні події сьогоднішнього вечора, кивнув головою.

— Ми ще побачимось?

 Дівчина загадково всміхнулася й розвернулася на підборах:

— Зі мною — ні, Ви хороша людина, — вона обернулася і помахала рукою, — прощавайте, Леоніде Ігоровичу.

— Прощавайте, Різель.

 Раптовий порив сильного вітру ледь не зірвав білий старий капелюх, але повалив на землю дерев’яні підставки, і десятки картин із гуркотом упали на асфальт; перелякані до смерті художники кинулися піднімати свої твори. Леонід Ігорович у тривозі знайшов поглядом здивованого Женю, адже тільки у нього жодна картина не зрушила з місця. Він повернувся в бік дівчини, що йшла, й спохмурнів — на мощеній доріжці повалені картини, вуличні музиканти, діти — загадкова незнайомка зникла.

 Чоловік поправив комір сорочки — наче душило. Він підхопив чорний пакет і непрочитану газету — читати під різко хлинули дощем не було бажання — і підвівся з лавки.

 Женя старанно накривав картини поліетиленом, величезні краплі дощу безжально руйнували їх.

— Уже йдете, Леоніде Ігоровичу? — художник накинув капюшон.

— Йду, — скривився учений, дивлячись на калюжі, що збиралися під ногами. — Дощу сьогодні не обіцяли.

— Так, добре, що в мене завжди поліетилен із собою, не знаю, що б зараз робив, — Женя вмостився на своєму маленькому стільці, купленому в рибальській крамниці.

— Дівчину у бордовому кардигані не бачив? — чоловік притримав капелюх. — Вона так швидко втекла.

— Яку дівчину в кардигані? — Женя здивовано закліпав очима.

— Ми з нею весь вечір сиділи на тій лавці, говорили про різне, — Леонід Ігорович несвідомо озирнувся, шукаючи її поглядом.

— Леоніде Ігоровичу, — хлопець із підозрою глянув на нього, — Ви весь вечір самі сиділи, газету читали…

— Ой, Жень, менше в хмарах літати треба, — похитав головою професор. — Піду я, до завтра.

1 2 3 4 5
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дівчина з головою собаки, Сімон Розебель», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Дівчина з головою собаки, Сімон Розебель» жанру - 💙 Містика/Жахи:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Дівчина з головою собаки, Сімон Розебель"