Читати книгу - "Ніна, Галина Балаган"

Назавтра, повертаючись зі школи з останнього дзвоника, у своєму дворі Ніна побачила людей і почула бабусин протяжний моторошний крик. Вона нічого не зрозуміла, тільки знову відчула як починає стукати у скронях, шалено калатати серце, а до горла підступає відчуття задухи. Дівчинка без тями кинулась бігти подалі від дому. Не зупиняючись добігла до краю села де стояв занедбаний сарай з торішнім сіном. Пірнувши в сіно Ніна миттєво заснула.

Надію ховали наступного дня. Стояла спека. Бабуся Марія ледь трималась на ногах, дід декілька разів оббіг усе село в пошуках онуки. Підключилися до пошуків дільничний Сергій та вчителі. Олена Василівна, після другого кола по селу сказала: «Дайте дівчинці спокій. Знайдеться. Я знаю її характер».

Ніна спала майже добу. Прокинулась від того, що хотілося пити і бурчало в животі від голоду. Згадавши вчорашній день і чому вона тут опинилася – замислилась і прислухалась до себе.  Плакати не хотілося. Була тільки якась порожнеча і думки про їжу. Дівчинка підвелася, струсила з плаття траву і попрямувала до дому. Вдома жінки прибирали столи, на комоді стояла мамина фотографія у чорній рамці, тихо між собою перемовлялися односельчани. Бабуся сиділа опустивши руки, їй щось говорили інші жінки, але було видно, що вона їх не чує. Середнього віку жінка, яка завжди виглядала моложаво та привабливо, якось осунулася, вмить посивіла і стала похожа на справжню бабусю. Стрепенулася тільки як побачила Ніну.

- Я хочу їсти, - прошепотіла їй на вухо онука. Марія підвелася і почала ставити на стіл тарілки. Зайшов дідусь. Так вони і сиділи утрьох за столом. Ніна хватала із тарілок і жадібно їла, а вони мовчки дивилися на неї.

Яскраво світило сонце. За селом, в полі, пройшла гроза, хрущі літали від дерева до дерева, літо набирало силу, життя триває…

Кінець