Читати книгу - "Берег наших сердець, Лея Ейр"

Одного вечора, повертаючись із кафе додому, Олександра помітила дивне відчуття. Її кроки луною відбивалися на порожній вулиці, але було таке враження, ніби вона чує ще одні кроки. Вона різко обернулася, але вулиця була порожньою.

"Мабуть, це просто втома," — подумала вона, намагаючись не звертати уваги.

Проте наступного дня відчуття повторилося. Вона не могла позбутися думки, що за нею хтось спостерігає. У кафе вона кілька разів піднімала голову, оглядаючи зал. За столиком біля стіни сидів чоловік у темній куртці, який, здавалося, дивився кудись у її бік. Але коли вона подивилася на нього, він опустив очі, ніби читав щось у телефоні.

"Може, це просто збіг," — заспокоювала себе Олександра.

Проте її тривога поступово зростала. Вона намагалася не зважати, поринаючи в роботу над книгою. Але час від часу її думки поверталися до того дивного відчуття, яке вона не могла пояснити.

А тим часом чоловік у темній куртці сидів за своїм столиком у кафе, тримаючи телефон у руках, але екран давно погас. Його погляд поволі піднімався до неї. Він спостерігав, як вона сидить за своїм звичним столиком біля вікна, нахилившись до ноутбука. Її пальці швидко ковзали по клавіатурі, а час від часу вона робила паузу, замислено вдивляючись у порожнечу.

"Вона... інша," — подумав він, не відводячи погляду.

Щось у ній зачаровувало його. Не лише краса, хоч вона була безсумнівною. Її рухи — легкі, невимушені, але сповнені якоїсь внутрішньої впевненості. Її обличчя світили очі — очі, в яких було щось невловиме: глибина, роздуми, трохи смутку.

Він спостерігав за тим, як вона час від часу відкидає пасмо темно- пшеничного волосся, яке спадало їй на обличчя. Як на мить стискає губи, коли обмірковує черговий рядок тексту. Як легка усмішка пробігає по її обличчю, коли вона знаходить потрібну думку.

"Вона не схожа на тих, кого я зустрічав раніше," — промайнуло в його голові.

Але він одразу ж зупинив себе.

"Не можна відволікатися," — подумав чоловік, стискаючи телефон у руках.

Його завдання було чітким і вимагало повної концентрації. Вона не повинна була стати частиною цього. Але щось у ньому неслухняно зраджувало цій ідеї.

Коли Олександра вийшла з кафе, він залишив свій столик і слідом попрямував до дверей. Він тримався на достатній відстані, щоб не викликати підозри, але не міг не милуватися тим, як її хода здається такою легкою, навіть коли вона повертає голову, щоб перевірити, чи немає нікого позаду.

"Чи вона мене помітила?" — на мить занепокоївся він.

Кілька разів вона різко оберталася, і йому доводилося ховатися за кутом будинку або прикидатися, що він дивиться в телефон. Але навіть у ті моменти його увага поверталася до неї.

— "Що ти робиш?" — тихо пробурмотів він собі під ніс. — "Ти тут по завданню, не видай себе!"