Читати книгу - "Берег наших сердець, Лея Ейр"

У новому місті дні Олександри були тихими, але водночас насиченими. Її ранки починалися з кави в кафе на розі, де вона відточувала сюжет свого нового роману. Вона поринула в роботу настільки, що годинами не помічала часу. Але ввечері, коли сонце ховалося за будинками, а місто накривала м'яка напівтемрява, щось у повітрі змушувало її відчувати себе трохи неспокійно.

"Треба було більше гуляти вдень," — подумала вона одного разу, коли швидким кроком поверталася до квартири, відчуваючи, як темрява міцно обіймає вузькі вулички.

Вечорами вона часто телефонувала своїй подрузі Інні. Їхні розмови були теплими, і Олександра почувала себе ближче до дому.

— Ну як тобі нове місто? — запитала Інна, коли Олександра вперше подзвонила з нового місця.

— Гарне. Дуже атмосферне. Я навіть не думала, що старі будинки й бруковані вулиці можуть викликати стільки натхнення, — відповіла Олександра, згорнувшись у кріслі з чашкою чаю.

— І як із книгою? Рухається?

— Дуже. Я пишу майже без зупинки. Але часом... — вона замовкла на секунду, намагаючись знайти слова.

— Що "часом"? — Інна одразу помітила зміну тону.

— Нічого, просто здається, що я почуваюся трохи... — Олександра зупинилася, не хотіла лякати подругу. — Нічого. Просто напевно звикаю до нового місця.

Інна тихо засміялася:

— Звичайно, звикаєш. Але ти ж завжди любила подорожі. Відчуй себе туристкою!

— Мабуть, так і зроблю, — погодилася Олександра, задумуючись про те, щоб наступного дня прогулятися більше містом.

— Мабуть, просто,ти ще в роздумах про Андрія?! Я розумію, що це складно, вибач мене ще раз. Я діяла в твоїх інтересах. І хотіла б щоб ти вчинила для мене так само. Помилка була в тому, що я занадто тягнула, а треба було розказати раніше.

 — Так,  Інно, але нічого уже не виправити. Нічого не вдієш, — сказала Олександра тихо зітхаючи.

Наступного ранку Саша вирушила на довгу прогулянку. Вузькі вулички міста вели її, немов нитка лабіринтом, виводячи то до площі, то до невеликої кав’ярні, то до старовинного будинку з вигадливими різьбленими балконами.

Вона зупинялася, щоб зробити кілька фотографій на телефон. Її захоплювала архітектура — вежі, вкриті мохом, кам’яні фасади з невеликими барельєфами, які здавалися застиглими спогадами минулого.

— Як же це прекрасно, — прошепотіла вона, зупинившись біля старовинного фонтану в центрі площі.

Потім її погляд впав на невеликий плакат на дверях сусіднього будинку: "Екскурсія до музею середньовіччя сьогодні о 14:00".

"Це цікаво," — подумала Олександра і вирішила, що не упустить таку нагоду.

Музей середньовіччя був затишним і трохи таємничим. Старовинні мечі, броня, ковані ліхтарі й величезні картини на стінах створювали атмосферу іншого часу. Екскурсовод — жінка в строгому костюмі — розповідала історії, немов читала стару книгу.

Під час екскурсії Олександра звернула увагу на одну з туристок — енергійну жінку років п’ятдесяти з яскраво-рудим волоссям. Вона задавала екскурсоводу безліч питань і часто жартувала, викликаючи усмішки в інших відвідувачів.

Коли група зупинилася біля вітрини з витонченими скринями, жінка обернулася до Олександри:

— А вам подобається?

— Дуже, — відповіла вона, трохи здивована несподіваним зверненням.

— Я обожнюю такі місця, — продовжила жінка. — Вони як портали в інший світ, хіба ні?

— Так, це правда, — погодилася Олександра, посміхаючись.

— До речі, мене звати Анна, — представилася жінка.

— Олександра, — відповіла вона.

Анна виявилася надзвичайно балакучою. Вона розповіла, що багато подорожує, збирає антикваріат і пише статті про історію для невеликого журналу.

— А ви? Чим займаєтеся? — запитала Анна, її очі зацікавлено блищали.

— Я письменниця, — трохи сором’язливо відповіла Олександра.

— О, це так захопливо! Про що ви пишете?

— Зараз працюю над романом про... про пошук себе, — невпевнено сказала вона, не бажаючи розкривати багато деталей.

Анна посміхнулася:
— Чудова тема. Знаєте, я вважаю, що подорожі — це теж своєрідний пошук себе. Ви, мабуть, відчуваєте це тут, у цьому місті?

— Так, — зізналася Олександра.

Вони розмовляли ще довго, аж поки екскурсія не закінчилася. Анна запросила її випити кави, але Олександра чемно відмовилася, сказавши, що хоче повернутися додому і продовжити роботу над книгою.

— Якщо раптом захочете поговорити, ось моя візитка, — сказала Анна на прощання.

Коли Олександра поверталася додому, її думки були сповнені натхнення. Розмова з Анною змусила її замислитися про те, як подорожі впливають на наше сприйняття себе. Вона була вдячна за цей день і за те, що змогла провести його, розчиняючись у новому місті.

Але десь глибоко в серці знову прокинулося відчуття тривоги, ледь помітний холодний вітерець, який пробіг уздовж спини, коли вона вставила ключ у замкову шпарину.