Читати книгу - "Терра, teyaElwyn"

Розділ 2. Місяць 

Я опинилася серед високих, незнайомих дерев.  Світ навколо здався чужим і пустим. Вчора була разом із родиною, а сьогодні — самотня та відірвана від усіх. Мій носик шукав хоча б натяк на знайомі запахи, але все марно. Я не знала, де моя сім’я, і що з ними сталось. Я не відчувала нічого, крім запаху сирої землі й вологого повітря.

Мені став дошкуляти голод, тому я стала блукати незвіданою територією.  Раптом мене зацікавив аромат, що з’явився десь поблизу. Слідуючи йому, я надибала стару картонну коробку, на якій були засохлі рештки їжі. В животі забурчало ще сильніше. Мій язичок вилизав все, що залишилося на картоні і, хоча голод не минув, стало трохи легше. Я скрутилася у клубочок під мокрим листям кущів і заснула. 

Сонце залоскотало своїм промінням моє хутро і повільно розбудило мене. «Треба знайти маму, братів і сестер», —  сказала я собі та чимдуж погнала шукати бодай якісь сліди. Та раптом, я почула гарчання:

— Гей ти, малявка, що ти тут забула? Геть з нашої території!

Позаду мене стояла ціла купа великих собак. Я злякалась і рвонула світ за очі, а вони за мною.  Раптово з’явився велетенський паркан. Мені пощастило пролізти під ним. З іншого боку мене чекали невідомі мені залізні істоти, котрі носились туди-сюди. Я ніколи такого не бачила! Звуки, що вони видавали, були схожі на рев дикого звіра. Піддавшись інстинкту, я заховалась у кущі, трясучись від страху. Вони стали моїм тимчасовим прихистком. Животик болів, тому я жувала листочки та гілочки, аби трішки заспокоїти голод.

Одного дня така залізна істота зупинилась біля чагарників. Я принишкла вся, тремтіла від страху. З цього звіра вийшла людина і я здивувалась. «То це не тварина »,—  враз думка промайнула в моїй голові. 

— Тут якесь руде цуценя, — сказала маленька дівчинка, тицяючи пальцем у кущ і намагаючись розгледіти його крізь гілки. Вона нахилилася ближче, присівши на коліна. Її очі блищали від захоплення.

— Маріє, давай швидко. Немає там нікого, — промовила з ноткою злості мама, виглядаючи з вікна, нервово постукуючи пальцями по машині.

— Але, мамо! Дивись, ось воно! Заберімо його, воно таке маленьке, глянь, як воно дивиться! – дівчинка простягнула руку, але я відступила, злякано скиглячи. Вона подивилася на маму з благанням в очах. —  Воно тут загине!

Марія ще раз нахилилася вперед, намагаючись заспокоїти мене. Її пальці м’яко торкнулися мокрого листя. 

— Ну, мамо, будь ласка! — дівчинка вже майже плакала.

— Маріє, воно буде полювати. Тут миші водяться, — мати вже хотіла закрити вікно, але помітила, як її донька притисла руки до грудей, знову благаючи.

— А зима? Воно замерзне! — дівчинка різко обернулася, блиснувши великими, майже заплаканими очима. — Воно таке маленьке…

Мама важко зітхнула і на мить задумалася, дивлячись на доньку і зляканого звірка.

— До-о-о-бре, — закочуючи очі, промовила вона, —   та ти за ним будеш доглядати. Якщо ні — виставлю його на вулицю! 

— Дякую, обіцяю, за ним дивитимусь, і все буде гаразд!

Я боялась людини. Однак ця дівчинка пахла смачненьким, і я довірилась їй. Вона простягнула руку до мене, і мій носик поволі торкнувся долоні, а потім вона мене схопила та принесла в «ту залізну тварину». Відчувши тепло, я миттю заснула.

Я все пам’ятаю.