Читати книгу - "Про Грибочка і Листочка , Radka"

Наступного ранку Грибочок прокинувся. За звичкою вмився росою, зробив зарядку і привітався з Листочком:
- Доброго ранку, Листочку!
- Доброго ранку, Грибочку! – позіхнув друг.
- Прокидайся, сонечко вже визирає з-за гілля. – зауважив Грибок.
- Ой, і справді. Я ще не звик до свого нового дому. На дереві я бачив перші промінчики сонця, бо високо сидів. А тут мені здається, що ще ніч…
- Та ні! Ось ці галасливі, білохвості летючі створіння підтверджують, що день вже почався, – зрадів Грибок.
Під час їхньої розмови дві сороки, голосно скрекочучи, сіли на гілку. Вони жваво сперечалися—чи то не поділили щось смачненьке, чи обговорювали якусь лісову подію.
Аж раптом Грибочок і Листочок почули тихий шурхіт.
З кожною миттю звук ставав дедалі гучнішим.
— Собака! — раптом вигукнув Листочок. — А де собака, там і грибники! Ховайся!
— Хто? Хто такі грибімники і собабака? — спантеличено перепитав Грибочок.
— Собака — це тварина, а грибники — це люди, які збирають гриби, — пояснив Листочок.
— Люди збирають гриби? То я тут не один? — зрадів Грибочок.
— Звісно, не один. Але зараз вас поменшає, бо люди заберуть деяких у свою домівку!
— Так це ж чудово! Я хочу побачити людей!
— Та вгамуйся ти вже і не ворушись, бо вони тебе зріжуть! — запанікував Листочок.
Тим часом собака підбіг до їхньої схованки, байдуже обнюхав Грибочка і попрямував далі.
— Фух, одного спекалися, — з полегшенням зітхнув Листочок. — А тепер сиди тихо і не дихай, бо ці так просто не відступлять.
— Чому? Вони здаються такими привітними, — здивувався Грибочок.
Троє людей з кошиками повільно наближалися до наших друзів. Грибочок завмер, а його друг спробував замаскувати їх під опале листя.
Грибники були дуже уважні: навіть мали в кошиках уже чимало «здобичі». Та все ж нашого Грибочка вони не помітили і пішли далі, шурхочучи листям.
— Ледве не попалися, — видихнув Листочок.
— Але поясни, чому я маю від них ховатися?
Листочок спробував говорити м’яко:
— Розумієш, гриби дуже смачні, тому люди їх збирають, варять різні страви… або засушують на зиму.
— А як це — засушують? — насторожився Грибочок.
— У гарячій печі, — пояснив Листочок.
— Ой, я не хочу в печіч!
— Отож-бо! Тож слухай мене — і не попадешся, — запевнив Листочок.
— А люди повернуться?
— Звісно! І ці можуть повернутися та й інші прийдуть. Грибний сезон почався, от вони й ходять, — зітхнув Листочок.
День набирав обертів, сонечко вже високо піднялося, а наші знайомі лісові мешканці продовжували розмову про людей. Листочок все розповідав про те, що бачив, коли ще жив на дереві:
— У них на городі ростуть такі рослини — помідори називаються. Вони схожі на ягідки, тільки висять на кущиках, червоні й набагато більші. Я так мрію бути помідором!
Грибочок уважно слухав, підставляючи свого капелюшка під сонячні промінчики. Йому було так тепло і приємно, що він аж примружився від задоволення.
Та раптом знову почувся якийсь шум.
— Що там? Поглянь! — стривожився Грибочок.
— Щось сіре… Не розберу… А-а-а! Та це ж мій знайомий Заєць! — зрадів Листочок.
— А він небезпечний? — насторожився Грибок.
— Думаю, ні. Я вже сухий, а ти кажи, що ти червивий — і тоді він точно тебе не захоче їсти, — підморгнув Листочок.
— Здоровенькі були! — привітався гість, принюхуючись.
— Привіт, Зайчику! — відповів Листочок.
— Що тут у вас смачненького, ой новенького?
— Та-а-а, нічого особливого, — хитро відповів Листочок. — Ось я з дерева впав, а Грибочок виріс.
— Грибочок? — Заєць тицьнув носом йому просто під шапочку.
— Червивий! — швидко відповів Грибочок.
— Ще й червивий? — скривився Заєць. — Ой, ні, спасибі! Я вже наївся… От якби молоденької, соковитої травички!
— Я бачив біля річки, — порадив Листочок.
— Точно! — зрадів сірий. — Ну, бувайте, нема коли теревенити!
І помчав собі далі.
- Я ж казав – він не страшний, – поспішив заспокоїти друга Листочок.
- А я і не злякався, – відповів Грибочок і задивився-замріявся на сонечко, яке швидко спускалося за густі крона дерев. Воно сяяло такими неймовірними барвами, що здавалось ніби це не небо і ліс, а золотий палац чарівника, який керує сонцем і увімкнув його кольори на повну потужність. 
Дивно, але коли Грибочок заплющував оченята, то все одно бачив це світло. Воно ніби залишалося всередині нього і через це, здавалося ще чарівнішим. 
Отак, милуючись, наші друзі і поснули.