Читати книгу - "Матір, Кайла Броді-Тернер"

–Замовкни. Ви з Енді вже п'ять років, міг би вже й заміж покликати, він

несерйозний до тебе, а...

–Сказала та, що справді вважає одруження в перші два роки стосунків чудовою ідеєю.– відповіла я Ві.

–Якщо не сказати неминучою.– підтримала мене Лів.

–А що такого? Знаєш, що? Ти не розумієш суті, вузько мислиш, чим довше ви не в шлюбі...

–Тим менше в тебе мізків, судячи з усього.– закотила очі я.

– У мене все гаразд.

–Так вже й усе?

–Звісно.

–І моя допомога тобі не потрібна?

–Обійдуся. –хмикнула вона, склавши руки на грудях.

Ми пограли в оченята з секунди три і вона, повернувшись до Лів, запитала:

–Лів, не позичиш трохи...

–Ні. Лів, не смій.– урвала сестру я.

–Шкода, чи що? – втупилася на мене Ві.

–Так, шкода. Раз така самостійна, нічия допомога тобі не знадобиться.

– Ти – моя сестра, і повинна мені допомагати.– нагадала вона.

– Підтримкою і порадою – безперечно, в будь-який час. На додачу можу стусанів виписати, за милу душу і абсолютно безкоштовно!

– А чому ти не хочеш допомогти мені фінансово, поки я починаю і взагалі...

– Усе просто: я їх заробляю, а ти їх просиджуєш. Безцільний внесок.

–Просиджую? Ми з Трентом...

–Наскільки пам'ятаю твоєму... – *я видихнула, щоб не сказати, що було на думці, а на думці було ****** * – Не дуже молодому хлопцю двадцять сім років. І він десь працює, напевно. То нехай він тебе і забезпечує, раз у вас таке кохання. Або що? Мені потрібно позичити вам грошей на новий стартап? Хоча в твоєму розумінні позичити, значить подарувати, тому що я тобі хто? Мати з батьком? Що ж у них не попросиш? Що? Соромно?

Вероніка замовкла. Вона зчепила руки на грудях і втупилася на стіл. Вона підібгала губи і кільце в нижній тремтіло, вона завжди смикала його язиком, коли нервувала. У наших батьків була своя позиція з цього приводу. До вісімнадцяти років вони забезпечують нам наше існування. А після кидають напризволяще. Знайшов роботу – забезпечуй себе сам. Я у вісімнадцять жила в гуртожитку коледжу і збирала на оренду квартири, де живу зараз. До кінця першого семестру я вже шукала житло і до Дня закоханих уже на всю відзначала з Енді новосілля. А Ві... Ві й не намагалася. Навіщо? Вона в шістнадцять втекла з дому, і щойно я переїхала, вона перебралася до мене. Батьки платять тільки за моє навчання, це і так достатньо щедро з їх боку, втім за рік це вже буде виключно моя відповідальність. Телефонують раз на два тижні дізнатися, як навчання і здоров'я. На що живемо їх не хвилює. Ні, вони не жорстокі. Це виховує силу духу. Вони навчили того, що в дорослому світі спиратися час вже на себе і тільки на себе. Я вдячна їм за це. А от Ві ніяк не змириться, що весь світ не біля її ніг.

Лів схвильовано поглядала на нас. Їй було ніяково. Мені неприємно сваритися з Ві при ній, але Лів уже стільки з нами, що звикла.

–Та–ак... ем... як ваш день, дівчата? – запитала вона, потерши долоньками свої коліна.

–Нормально.– відрізали ми в один голос.

Лів опустила очі. Так час брати ситуацію у свої руки. Ми не праві.

– У тебе як справи?–спитала я, взявши Лів за руку.– Як робота?

– О... усе нормально, я готуюся до... підсадки.

Ми з Ві переглянулися. Це третя підсадка. Ті не прижилися і Лів уже неабияк зневірилася, хоч і не показувала.

Ми посиділи години півтори. Ві змилася через півгодини, коли до неї дійшло, що грошей я не дам. А ми з Лів пройшлися до перехрестя і попрощалися до наступного четверга. Енді ще працював. Але обіцяв мені зустрітися в обід. До зустрічі дві з половиною години. Я планувала посидіти, підготуватися до тесту, переодягнутися і вийти. Я підходила до своєї квартири, задихаючись наче піднялася не три поверхи, а двадцять три. Тисячний раз пообіцяла собі, що після такого запишуся в тренажерку, тисячний раз пообіцяла не виконувати попередню обіцянку і всунула ключ у замок. Я вийняла один навушник і спустила окуляри під підборіддя, вони дужками трималися за вуха.

– Джекі, стій! Я хотіла дещо запитати.

Скажімо так, почувши це, я пошкодувала, що зняла навушник. Я з секунду стояла там і дивилася, як у сповільненій зйомці на мене летить це щось в ультрамодній спідниці-трапеції, що розширює її втричі, і прямій блузці з воланом на плечах, що розширює її ще вчетверо з половиною. Просто розуміла, що якщо не відійду, ця істота налетить на мене і затисне, як змученого плюшевого ведмедика з очима – ґудзиками. Ні, вона не жирна, і ні, вона не потворна або дурна як двері. Ніщо з того клішованого персонажа, який народився у вашій голові після цих рядків. Вона просто... не моя людина. Зовсім не моя. І по правді скажу – я не впевнена, що існує її людина. Хоча послухати її, кожна людина від неї в штанці пісяє. Ну, так, пісяйте і ви, леді та джентльмени, представляю вам – Вайолет Еллу Коллінз (або Веллу, як кличу її я) – мою ідіотку-сусідку. Загальні відомості: висока не надто витончена дівчина, з дитячим виразом обличчя, довгим тонким волоссям світло–каштанового кольору, довгим тонким на переніссі носом і раптово збільшеним на кінці, круто кирпатим догори, у неї були трохи повні губи, бліда веснянкувата шкіра і сіро–зелені очі. Коли вона посміхалася, у неї виднілася дірка від одного зуба, десь там, де закінчувалася її посмішка. Мабуть, поліція поки що не зуміла знайти загублений зуб, але робить усе можливе. На вечірці на честь вступу до коледжу, знайомі притягли Веллу з собою, і та була до неподобства п'яна, вішалася на всіх, кого бачила, а потім розповідала, як її всі люблять. Як ви зрозуміли, не найприємніша особистість. Радше вона приємна, як збита до оскоми тема інстаграм–фільтрів і чудо–дієт, величезних жопних тьюторінгів сімейки простигосподи кардаш'янок та сексуальних скандалів у голлівуді. Ось приблизно так вона приємна, як ремонт о шостій ранку або пінопласт, що плавно зісковзує зі скла, як сісти у фруктову жуйку, яка надовго залишиться на твоїй дупі. Досить порівнянь, жодне навіть поруч не стане з тим, що я до неї відчуваю – любов до самої домовини... до її домовини.