Читати книгу - "Матір, Кайла Броді-Тернер"

– А якщо він потягнеться мене поцілувати? – запитала вона.

– Я йому губи в трубочку скручу.– сказав Кріс.

– Так, гадський тато, а ну залиш нас, у нас тут дівоча розмова. – сказала я, виштовхавши Кріса за двері, а потім повернулася до Джинні.– А ти хочеш, щоб він тебе поцілував?

– Так...– несміливо зізналась вона.

– Перше побачення це взагалі трохи... дивно, незвично і ніяково, дуже ніяково. Але ти впораєшся.

Я подивилася на неї.

– Маєш незрівнянний вигляд.–оцінила я.

– Правда?–почервоніла Джинні.

– Ну, звісно.

– Гаразд...

– Я тебе люблю. Все буде супер, просто... будь собою.

Вона посміхнулася мені.

З роками моя дівчинка розбила чимало хлоп'ячих сердець, але все ж таки у свої п'ятнадцять знайшла хлопця, з яким зустрічається вже понад два роки. Щодо мого хлопчика, він постійно хімічив щось у своїй кімнаті. Жоден зламаний предмет техніки не викидався, він усе переінакшив. Знається на фізиці, постійно щось малює, мій божевільний геній. Від кого в ньому, це не зрозуміло. Перед тим, як іти до школи, я постійно змушувала його себе обіймати. Бо що за херня, чому дівчатка люблять обіймати своїх старих, а ці пройдисвіти вже надто дорослі для прояву подібних почуттів?!

– Ну, ж бо, Оллі, хутко обійми матір!– розвела руки я.

– Ну, ма...– протягнув він, поправляючи лямку рюкзака.

– Швидко, я сказала! Або я позбавлю тебе кишенькових витрат. –він обійняв мене.– Накину п'ятірку за:"Я люблю тебе, мамо". Ну ж бо, швидко.

– Я люблю тебе.– сказав він, закочуючи очі.

– Вільний.

– А мене теж позбавиш кишенькових витрат? – вліз Кріс.

– А ти посмієш мене не обійняти? – підняла брови я.

– Ніяк ні, мем. – сказав він, підходячи.– Можу я підійти ближче?

– Ризикни.

Він підійшов до мене, легко торкаючись губ.

– Фууу! – протягнула Моніка, єдина дитина в сім'ї, яка отримала мій колір волосся й очі.

– Не починай, шмакодявко.– сказала я.

*18 років потому.

Ні машини не почали літати, я не стала виглядати потворно, Ві не наплодила братів–кроликів, хіба що одного, і в нього ніс Метта, не найпривабливіша його частина, хоча не те, щоб я знала його частини. Загалом усі мої шмакодявки вже подорослішали, Джинні скоро зробить мене бабкою вдруге, Моніка закінчила коледж і має вигляд моєї точної копії в найкращі юнацькі роки (тобто якраз відтоді, як я з вами познайомилася), а Олівер здобуває престижну премію в галузі науки. У нього патент на якісь дослідження і кілька приладів, створених ним, уже встигли принести користь світу. А тепер заваліть усе, мій хлопчик отримує нагороду і буде штовхати балачки. Боже, сподіваюся, коли камери мене покажуть, на голові буде все нормально. А то скільки разів у цих фото з червоних доріжок на себе не дивилася: то посмішка крива, то патли розкуйовдилися. Бісить.*

– Коли мені було шість, мої батьки ошелешили мене однією звісткою, яка не вкладалася в моїй голові. – сказав він, відлуння лунало в тиші залу. – Я бачив, як сильно вони переживали, та й я сам, був у цілковитому шоці. – він підглядав у підказки і перевів погляд на зал, на мене, він був дуже схожий на Лів. Раптом мій хлопчик зустрівся зі мною поглядом і посміхнувся.– А потім, потім я глянув на них і зрозумів: так це важливо, але важливіше те, що в мене є вони. Відтоді я всіляко намагався змусити їх пишатися мною. На похвали в моєму домі завжди були щедрі. Навіть коли я переінакшив тостер на сушарку для банкнот. – у залі прокотився мимовільний смішок. – Усе життя мама казала мені, що я буду видатною людиною. – кивнув він мені зі щирим поглядом. – І я вірив їй беззаперечно, тому що вона вірила. І тепер я тут. Звичайно, банальним буде сказати, що я працював не для премії. Звісно, вона теж важлива, як мотиватор, і нові фото з червоної доріжки в інстаграмі не завадять... – він зробив паузу, і зал засміявся. – Але найважливіше – принести щось нове і важливе в цей світ. І я щиро сподіваюся, що так і буде. Я вдячний мамі, як нікому, напевно, у всьому білому світі. – сказав він, дивлячись на мене. – Ну, хіба, що ще татові. – у залі знову зазвучав сміх, Оллі знову глянув на мене. – І хоч я рідко кажу це, я люблю тебе. І дякую тобі, мамо.

Залвибухнув оплесками і мій хлопчик, тримаючи в руках нагороду, підійшов до мене,міцно обіймаючи. Ось, як це робиться, дивіться всі, це мій син, мій розумник! Колия починала писати, подумати не могла, що буду в цьому місці, у цьому віці і зцією родиною. І ніколи ще я не вчинила настільки правильно, як того дня, колиімпульсивне рішення забрати Олівера собі, врятувало моє життя, змінивши йогоповністю. А тепер, мій Оллі здатний змінити життя багатьом. Як і Джинні, і Моніка,і всі, хто дорогий мені, всі, хто зробив мене не злою на весь світ дочкоюжорстоких батьків, не суворою сестрою, не ображеною коханим хлопцем колишньою,не скорботною подругою, а тим, ким я завжди мала бути, і ким стала завдяки цимдорогим людям – Мамою. 

Кінець