Читати книгу - "Фатальне (не) везіння, Ірен Кларк"

Єва

Я була щаслива.

Так, можливо, це звучить неправдоподібно з урахуванням моєї історії страждань, але факт залишається фактом: я повернулася додому іншою людиною. Відпочинок зробив своє – море, сонце і коктейлі допомогли мені нарешті усвідомити, що світ не обертається навколо одного-єдиного чоловіка, навіть якщо його звати Андрій і він був причиною моїх найглибших розчарувань та найпрекрасніших моментів.

Цей розділ закрито.

— Ну, привіт, моя квартира, — пробурмотіла я, відкриваючи двері, і з насолодою вдихнула знайомий запах.

Все на своїх місцях. Моя шафа, мій диван, мій…

Стоп.

На моєму дивані лежала дівчина.

НЕ Я.

НЕ МОЯ ГОСТЯ.

НЕ МОЯ ПОДРУГА.

Просто якась незнайомка, яка безтурботно скролила телефон, розтягнувшись на моєму улюбленому місці, ніби так і треба.

Я завмерла, думаючи, чи час уже бігти за кухонним ножем, чи почекати, поки вона хоч якось пояснить, що відбувається.

— ХТО ТИ, ЧОРТ ВІЗЬМИ, ТАКА?! — мій голос прозвучав трохи різкіше, ніж я планувала, але, камон, це виправдано.

Дівчина навіть не здригнулася. Вона лише підняла на мене очі, зітхнула й нарешті відірвалася від екрану.

— О, ти вже приїхала? Де ти була так довго? Мені вже набридло чекати.

Я. В шоці.

— Я… Ти… В МОЇЙ КВАРТИРІ! — я розмахувала руками, намагаючись хоч якось вкласти цю картину в логічні рамки. — ЯК ТИ СЮДИ ПОТРАПИЛА?!

Дівчина повільно сіла, скинула ноги на підлогу і злегка потягнулася.

— Ну, скажімо так… твій замок не надто надійний.

Я кліпнула.

— Що?

— І код від сигналізації – дата народження? Ну серйозно? Це ж настільки очевидно.

Мій мозок на секунду завис.

— ТИ ЗЛАМАЛА МОЮ ЗАМОК ВІД МОЄЇ КВАРТИРИ?!

Вона махнула рукою, ніби це якась дрібниця.

— Ой, не перебільшуй. Це навіть не можна назвати зломом, якщо двері відчинилися так легко.

Я судомно озирнулася в пошуках хоч чогось, чим можна було б її оглушити. Під руку потрапила декоративна подушка з єдинорогом – слабенько, але все ж.

— Ти мені зараз поясниш, хто ти така і що ти тут робиш, або я буду діяти радикально!

Дівчина картинно зітхнула, ніби їй було лінь пояснювати очевидні речі.

— Я Лада, давня подруга Андрія.

Всесвіт, це жарт?

Я кліпнула, намагаючись зрозуміти, чи я правильно почула.

— Чия подруга?

— Андрія, — терпляче повторила вона. — Ну, Громова. Наші батьки дружать, ми виросли разом, я для нього як сестра.

Я повільно опустила подушку.

Я їхала з відпустки з чітким планом – стерти Андрія зі свого життя, викинути з голови, вигнати з серця, і взагалі, зробити вигляд, що він ніколи не існував.

І що я отримую?

Тупий жарт від всесвіту у вигляді рандомної дівчини, яка ПЕРШИМИ Ж СЛОВАМИ після мого повернення згадує ЙОГО.

— Чудово, — пробурмотіла я, спробувавши зберегти залишки самовладання. — Просто прекрасно. От тільки є одна проблема. Я повернулася, щоб почати нове життя, в якому про Андрія ніхто не згадує.

Лада нахилила голову, ніби розглядаючи мене під новим кутом.

— Оу, тобі ще боляче?

Я стиснула зуби.

— Та ні, просто обожнюю, коли мене вітають в моєму ж домі зламаними замками і згадками про мого колишнього.

Лада усміхнулася, якось по-хитрому, і я одразу зрозуміла – мені це не сподобається.

— Може, це знак, що доля знову вас зведе?

Я взяла подушку і кинула їй в обличчя.

___________

Отже, ситуація така: я повернулася додому, вирішила почати нове життя, і що отримала?

Дівчину, яка самовільно проникла в мою квартиру, критикує мою систему безпеки і з невимушеною посмішкою повідомляє, що вона «давня подруга Андрія».

Фантастика. Просто ідеальний день.

— Добре, допустимо, ти представилася, — сказала я, склавши руки на грудях. — Але це все ще не пояснює, що ти, чорт забирай, робиш в моїй квартирі.

Лада без тіні збентеження закинула ногу на ногу і подивилася на мене так, ніби оцінювала, чи я взагалі варта її пояснень.

— Окей, — вона потягнулася, ніби це я вломилася в її житло, а не навпаки. — Я випадково підслухала розмову мого батька з Андрієм.

Я стиснула губи.

— І що?

— І там ішлося про тебе.

Я зробила глибокий вдих. Всесвіт, якщо це ще один тупий розіграш, забери мене прямо зараз.

— І про що ж вони говорили?

— Про те, що Андрій тебе кохає.

Я зупинилася на півдорозі до кухні.

— Що?

— Ну, знаєш, любить, сумує, весь оцей драматичний набір, — Лада закотила очі. — Але, він не може бути з тобою.

Я повільно повернулася до неї.

— І чому ж?

— Бо він хоче тебе уберегти.

Тиша.

Я кліпнула.

— Ну, він же весь такий шляхетний, самовідданий, вважає, що ти заслуговуєш на краще.

Я кілька секунд мовчки обробляла інформацію.

— То ти хочеш сказати, що Андрій мене кохає, але вирішив, що буде краще, якщо він просто… зникне?

— Ага.

— І мучиться через це?

— Сто відсотків.

Я потерла обличчя долонями.

— Ну, прекрасно. Ще краще, ніж я думала.

— А я що казала? — Лада підняла руки. — Я його знаю все життя. Він буде сидіти, страждати, псувати собі життя, бо впертий, як баран. А я цього не дозволю.

Я повільно підняла погляд.

— Це цікаво, — сказала я, трохи звузивши очі. — І що ж ти збираєшся зробити?

Лада посміхнулася.

— Допомогти вам бути разом.

Я тупо на неї подивилася.

— Пробач, що?

— Ой, не треба ось цього, — вона махнула рукою. — У тебе ж ще почуття до нього є, правда?

Я відвела погляд.

— Це не має значення.

— Має, — вперто заявила Лада. — Тому що якщо ти його кохаєш, а він тебе кохає, то, вибач, але ви повинні бути разом.

Я гірко усміхнулася.

— В житті так не працює.

— В житті працює так, як ми захочемо, — Лада піднялася з дивану і вперла руки в боки. — І я вирішила, що хочу допомогти своєму брату по духу і його коханій дівчині.