Читати книгу - "Істинний митець , Євген Палашинський (Палаш)"

В слідчому кабінеті Руслан продовжував безупинно перебирати однотипні пояснення свідків, які зуміли відловити в річці залишки жертв. Шоста чашка кави плавно перефарбовувала очі в червоне. Злість наповнювала душу детектива. Жодної зачіпки, жодного натяку на потенційного підозрюваного. Нічого взагалі, а люди давно вимагають відповідей. Їм потрібен злочинець за ґратами, щоб усі могли нарешті зітхнути спокійно. А як і звідки його дістане поліція, нікого не цікавило. Людям начхати на розслідування. Кожного хвилює лише власна шкура. Детектив навіть не помітив, як настав ранок.
Зібравши всі матеріали в теку, чоловік нехотя повернув її на місце. Треба відпочити. Все одно ніхто не знає, коли буде знайдено нове тіло. Але воно точно буде. Він вийшов із відділку та сів у своє авто. Кілька годин сну повинні прояснити голову. Повертаючись додому, детектив звернув увагу на сонних, млявих людей. Одні йдуть на ненависну роботу, інші вигулюють тварин. Безліч сірих постатей, буквально мертвих всередині істот псували яскравий світанок у місті. На черговому повороті він несподівано помітив те саме дівча, що цієї ночі порушило комендантську годину, яке зачаровано чалапало за якимось парубком. Божевільні очі малої неабияк збентежили детектива. Але сильна втома змусила проігнорувати це відчуття…

***
— Я гадки не маю, хто ти, Василю, але серце б’ється, як скажене.
— О, Аліно, тобі все сподобається.
Дорога була неблизькою. Кілька годин блукань привели парочку до шикарного маєтку десь у передмісті. Масивна брама почала відчинятися… повільно, зі скрипом, що бентежив уяву. Василь проявив повагу та запросив Аліну пройти крізь ворота першою.
Аліна очікувала побачити новий світ, і… вона не розчарувалася. Перед дівчиною відкрилася величезна територія, справжнісінький парк, у далині якого височів триповерховий маєток.
— Ласкаво прошу до моїх володінь.
Без краплі страху вона пройшла вперед, ворота зачинилися. Парк, який розділяв їх та маєток, був буквально всіяний неймовірними статуями. Кожна майстерністю перевершила би будь-кого з майстрів епохи Відродження. Василь легеньким поштовхом дав зрозуміти дівчині, що не проти її дотиків до об’єктів мистецтва.
— Можеш торкнутися до них, провести долонями по обличчю кожної статуї в цьому саду. Це моя стихія, моє бачення сенсу життя. Я творю шедеври, і без справжніх емоцій це неможливо.
— Я бачу, що ти справжнісінький психопат, — трохи насмішкувато мовила вона, щоб приховати хвилювання.
— Ти навіть не уявляєш наскільки, — його золотаві очі хижо блиснули.
— Кожна скульптура наче волає від емоційного вибуху. Це справді прекрасні роботи.
Дівчина повільно провела долонею по найближчій статуї. Кожен вигин, тріщинка, горбочок були відтворені ідеально. Здавалося, що це не скульптури, а справжні люди.
Повільними кроками Аліна проникала вглиб цього дивовижного місця. Статуї наче випромінювали емоції. Жіночка, тримаючи хустинку, завмерла просто зі сльозами на очах. Наскільки ж це прекрасно!
Хлопець на власній території почувався в сотню разів краще. Скутість у рухах зникла. Він повільно йшов позаду дівчини, мовчки насолоджуючись її здивуванням.
— Ти хочеш зробити подібну скульптуру зі мною? — різко розвернулася Аліна.
— Твій вчорашній відчай пробудив у мені цікавість. У перші секунди я був впевнений, що ти — мій наступний шедевр. Але ні. Після кількох хвилин поруч із тобою всередині щось перевернулося. Ти здатна на більше.
— Здатна? Не розумію, — продовжила роздивлятися скульптури Аліна.
— Поки пояснити це складно. Але обов’язково настане відповідний час.
— Ти такий загадковий. Я окрім імені про тебе нічого не знаю. Може… досить грати в таємних агентів? — миттєво стала серйозною дівчина.
Василь не розгубився. Він ще думав, що ситуація під його контролем. Адже Аліна зараз на його території. Злегка посміхнувся, та питання проігнорував.
Дівчині не сподобалася така поведінка. Адже зараз вона серйозна. Образ мінливої дурепи зник.
— Я ж прекрасно розумію, що це далеко непрості статуї, — заговорила вона.
— Що? — здивувався Василь. — Що ти маєш на увазі?
— Це ж ти протягом останнього місяця натворив поганих справ у місті?! Це ж через тебе комендантська година! Я не дурна дівчинка, якій потрібна жалість, бо матінка кілька разів вдарила.
Аліна відчувала його темноту і навіть не думала їй опиратися. Вона хотіла її збагнути.
Вперше Василь трохи розгубився. У голові усі думки переплуталися. Перед ним стояла людина, безпомічна проста людина.
— Не зрозумій мене неправильно, — затамувала подих дівчина. — Мені абсолютно начхати на те, що ти робиш і як ти робиш це. Я не задля цього погодилася з тобою піти.
— Що? Ти здогадалася раніше?
— Та тут лише дурень не зіставить всі факти. Вночі якийсь незрозумілий тип блукає в комендантську годину та розповідає незнайомцям про свою зацікавленість скульптурами, а водночас у річці відловлюють вже третє чи четверте скам’яніле тіло. Скласти ці частинки головоломки нескладно. Повторюю, я гадки не маю, хто ти, але певні підозри явно напрошуються.
— Ти дійсно розумна, але навіть не уявляєш, хто я насправді.
— Скажу тобі чесно, мені начхати. Я тебе не боюся, — відрізала Аліна і змовкла.
Тиша повільно переросла в справжнє крижане напруження. Впевнена Аліна стояла перед незнайомцем, який, імовірно, регулярно вбиває людей.
І їй подобався цей момент.
— Я не розумію тебе. За багато років мого життя переді мною ще ніхто не стояв настільки спокійно та впевнено, — сказав Василь і поправив окуляри. — Ти дійсно неймовірна. Я тобі покажу дещо. У сотню разів цікавіше за ці скульптури.
Хлопчина різко розправив плечі, розвів руки в боки та широко посміхнувся. Повільно його тіло почало змінювати форму. Шкіра набула буро-зеленого забарвлення. Шия різко витягнулась, обличчя стало схожим на куряче. Руки остаточно зникли, перетворившись на крила. Ноги трансформувалися в лапи, м’язисті та грубі. Перед Аліною стояла незрозуміла химера, що наче складалася з кількох тварин. А позаду цієї істоти звивався лускатий та огидний довгий хвіст. Нічого прекрасного в потворі не було.
Коли перетворення завершилося, Аліна схилила голову та схрестила руки на грудях. 
— Іменують мене Василіском, жахливою та потворною істотою. І зараз ти знаходишся в моїй волі, — огидний писклявий голос порушив тишу.
Дівчина несподівано почала нервово, з нотками божевілля, сміятися, навіть реготати. Підняла руки вгору, наче дякувала комусь. А опісля почала уважно вивчати кожний сантиметр огидного тіла напроти.
— Я була впевнена, відчувала, що ти щось неймовірне та прекрасне.
Аліна не розуміла, що чи кого бачить перед собою, але споглядання чудовиська приносило їй задоволення.
Ситуація почала остаточно виходити з-під контролю так званого Василя. Здоровенна, страшна істота не розуміла дій та реакцій людини. Не було страху, паніки чи спроби втекти. А саме ці моменти він полюбляв викарбовувати в статуях.
Щоб показати себе у всій красі, Василіску залишилося зняти окуляри. Щойно він це зробить — дівчина перед ним навіки перетвориться на камінь.
Аліна потягнула руки до монстра та з посмішкою промовила:
— Я люблю тебе.
Чудовисько повільно почало задкувати. Ірраціональність дій дівчини викликала у нього страх.
— Я не розумію, — знову пролунав писк. — Що з тобою не так? Ти хто така?
Їй вдалося взяти під контроль наплив чудернацьких емоцій. Секундою пізніше та моторошна атмосфера зникла. Перед Василіском стояла людина, яка не те що його не боялася, а навпаки — вважала чимось прекрасним.
— Я повернусь у людську подобу, але дай зрозуміти тебе.
Василіск за кілька секунд знову став Василем й зацікавлено вдивлявся в дівчину. Жодного разу за тисячолітнє існування йому не щастило зустріти схожих диваків. Кожна скульптура в цьому неймовірному парку відображала щось негативне — паніку, страх, відчай. Але ніколи йому не вдавалося закарбувати в камені позитивну емоцію. Любов чи довіра монстрові здавалися загадкою. А тут якась дівка поводиться так дивно!
— А ти… Ти вбиваєш заради цього мистецтва? Скажи, скажи мені, — заворожено повторювала Аліна та ледь не лізла обійматися.
— Я маю особливий погляд. Мої очі змушують все живе перетворюватися на камінь, — трохи почав звикати до дівчини Василь. — Відверто скажу, тепер я мрію побачити твої шедеври.
— Це так мило з твого боку, — промовила дівчина, а потім перемкнулася на власну історію. — Ти хочеш про мене знати більше? Чому я така й тебе не боюся? Все дуже просто. Все своє життя я була жертвою тирана-батька та нікчемної матері. За будь-яку провину — жахливі побої, синці, переломи. Життя там, у тому огидному домі — це страх, це вони справжні монстри. Їм подобається знущатися з інших та одне з одного. А в тобі я не бачу жаги до насильства чи потреби в жорстокості. Може, це і неправильно. Але, не знаю чому, та всі в цьому світі вважають мене неправильною.
— Тебе? Чесно, я теж здивувався…
Але Аліна не дала договорити.
— Ти обожнюєш створювати прекрасні речі, але ховаєшся за образом простої людини. Я розумію, чому ти так робиш. Там, за тими воротами, вони тебе справжнього просто не зрозуміють. Я граю роль знищеної дівчинки, бідолахи, заручниці обставин, але… Але… щоночі, коли ті виродки сплять, я з неймовірним задоволенням прикладаю до їхніх ший гострий ніж. Мене завжди манить нестримне бажання зробити це. Я хочу, я мрію вирватися з кайданів та зробити це.
Дівчина без емоцій за кілька хвилин розповіла про своє минуле. Тотальна жорстокість, гнів і байдужість викривили свідомість і бачення світу по експоненті. Чим більше вона пізнавала жорстокості та насилля, тим сильнішим ставало це викривлення.
А тут їй трапляється дивовижна істота. Така чарівна й настільки унікальна. Аліні хотілося дякувати небесам за цей дар.
— Я… Тепер я точно впевнився, що не буду робити тебе частиною своєї колекції, — вирішив Василіск, коли повністю вислухав історію Аліни.
— Але хочу стати частиною твого світу, — засумувала дівчина.
Василіск почав знову розглядати Аліну. Та цього разу його погляд був іншим. Перед ним стояв такий же зламаний цим світом монстр, який ніколи не являв свою подобу, вічно пригнічував почуття й особисті бажання. Але зараз, коли він її зустрів, то все зміниться.
— Я — Василіск, давній житель цього світу, єдиний у своєму роді, хочу запропонувати тобі, людино… ні, монстре… Будь зі мною, і я дозволю тобі назавжди скинути із себе усі маски.
— Я... я хочу! Я згодна, — на обличчі дівчини засяяла ніжна усмішка.