Читати книгу - "Істинний митець , Євген Палашинський (Палаш)"

* * *
Руслана не покидала нав’язлива думка перевірити того чудернацького хлопця, якого він бачив з Аліною вранці. Шосте чуття підказувало, що таємниця останніх смертей знаходиться на поверхні, але через якусь невеличку деталь він її упускає.
Інколи в голову лізли зовсім ірраціональні ідеї. Маючи кілька гіпотез, він наважився створити простий план. Але, через загрозу витоку інформації, ділитися з колегами не наважився. Як то кажуть — хочеш зробити як треба, зроби це сам.
Йому нескладно було організувати стеження за цими людьми. Тим паче, що вони особливо не ховалися. Блукали цікавими місцями міста. Єдине, що непокоїло Руслана, — якого дідька дівчина не повертається додому перед комендантською годиною, а навпаки, йде в протилежний бік разом із цим хлопцем.
Настав той самий момент, коли треба ризикувати. Таємниця вбивств там, за цим здоровенним парканом… Детектив не розумів, чому його навідують такі думки, але інтуїція аж кричала, що розв’язка близько.
Вриватися на територію без підстав — незаконно. Діяти треба інакше.
Сховавши пістолет, чоловік посеред дня наважився просто підійти та постукати по воротах. Дзвінкий звук із легкістю дістався вух Василіска. Він вирішив повернутися до людської подоби. Споглядати людськими очима за Аліною було набагато приємніше.
— Я вас уважно слухаю, пане, — ввічливо звернувся до слідчого.
— Я детектив Руслан Прокопенко, до вас є розмова, — надзвичайно серйозно відповів він.
— Добре, але тут незручно. Давайте зайдемо.
Василіск без вагань впустив чоловіка у сад. Тотальний спокій сповнював його єство. Він чудово розумів, що зараз буде.
Очі Руслана різко наповнилися страхом. Перед собою він побачив безліч знайомих облич, зниклих роками раніше. Але ці обличчя зараз були висічені на камені. Піт почав проступати на чолі чоловіка. Схвильований детектив непомітно поклав долоню на руків’я пістолета. Чекав підступного удару зі спини. Але нічого такого не сталося. На порозі маєтку помітив Аліну, яка захекана та щаслива розглядала блискучий ніж.
— Не бійтесь, проходьте далі. Як вам моя колекція скульптур? — ввічливо, і неймовірно спокійно спитав Василіск.
— Аліно, ти що тут…
— О, пане детективе, — дівчина помахала рукою.
Аліна почала повільно йти назустріч. Врівноважено, не розкриваючи своїх намірів. Усмішка на обличчі гарантувала приємні обійми. Кроки плавні, наче на льоду. Руслан легко міг розуміти мотив людей за невербальними ознаками: «Аліна не має жодних намірів зробити щось погане», — промайнуло у його голові. Навіть блискучий ніж у руці дівчини здавався лише кухонним приладдям.
Аліна підійшла до детектива. Не вагаючись встромила ніж йому в груди. Чоловік впав на землю.
— Пане детективе, ой, ви стікаєте кров’ю, — і нанесла ще кілька ударів. — Ой, божечки, що ж це я роблю! Ви так і померти можете.
Насолоджуючись моментом справжнього екстазу, дівчина здавалася прекрасною. Василіск заворожено спостерігав за її діями. Вона сиділа зверху на Русланові та раз за разом вганяла ніж у його тіло.
Коли останні ознаки життя у чоловіка почали згасати, вона зіскочила та звернулась до Василіска:
— Ну, як тобі такі емоції? Скажи, що ми створили найпрекрасніший шедевр серед усіх. Як же я люблю це життя!
Василіск мовчки зняв окуляри, миттю прийняв істинну подобу та подивився у перелякані очі детектива. Його думки наповнилися ніжністю. Такі чисті емоції невідворотної смерті ще ніколи не вдавалося закарбувати в камені.
Руслан вже нічого не відчував, не рухався. Тіло нагадувало справжнє решето. Точні удари створювали гладенькі поранення, жодних рубаних чи рваних ліній. Останній подих… Тіло за лічені миті перетворилося на камінь.
Василіск задоволено оглядав цей експонат. Лінії ран, порожні очі, але відчуття тотальної агонії змусили ледь не заплакати від щастя.
— Ніколи б не подумав, що для створення справжнього шедевра мені знадобиться допомога. Але я щасливий, що саме на тебе упав мій погляд тієї жахливої, або ж прекрасної ночі.
Схопив хвостом статую і акуратно виставив по центру, як головний експонат. Навіть бажання приймати людську подобу не було.
Дівчина тремтіла від захвату. Збуджена океанами справжніх емоцій, вона розвернулася до Василіска.
— Я тебе кохаю! Ти моя панацея. Я хочу, я буду творити разом із тобою.
Ніколи ще життя не приносило Василіску так багато задоволення. Тисячі років тому його намагалися вбити, знищити. У Середньовіччі постійно організовували полювання. Та як ці нікчеми не розуміють, що для світу його існування має більшу цінність, аніж ті сотні людей, які зараз прикрашають його сад. Він унікальний, а людей мільйони. Зникне він — різноманіття дивовижних істот на планеті серйозно збідніє…
Завжди одинокий та приречений, але не зараз. Він тепер не сам.
«Мені подобається такий ніж. Заплямований. Немає ніякої краси в ножах, які не використовуються».

Кінець