Читати книгу - "Твій найгірший ідеальний, Настя Левченко"

Львів прокидався повільно. Сірий ранок накривав місто вологим серпанком, а вузькі вулички ще пахли нічним дощем. На бруківці подекуди виднілися калюжі, що відбивали ліхтарі, а з кав’ярень уже долинав терпкий аромат еспресо.

Катя Руденко крокувала вулицею, намагаючись не відставати від свого розкладу. Сьогодні у неї була зустріч із керівництвом, новий проєкт на горизонті та купа дедлайнів. Вона не любила несподіванок. Все мало бути чітко сплановано, а ще краще — записано у її блокноті, який вона завжди носила з собою.

Віддзеркалення у вітрині кав’ярні показувало її звичний вигляд: ідеально випрасуване темно-синє пальто, акуратний шарф кольору бургунді, темне волосся, зібране у низький пучок. Мінімум макіяжу – лише легкий відтінок помади, що робив губи трохи виразнішими. Очі – карі, глибокі, уважні. І легкий натяк на темні кола під ними. Катя не пам’ятала, коли востаннє нормально спала.

Перед входом у старовинну будівлю видавництва вона зупинилася, зробила глибокий вдих і притиснула до грудей папку з документами. День тільки починався, а вона вже відчувала, як накопичується втому.

— Катю, ну ти ж розумієш, що це катастрофа, — пролунало з-за її спини.

Оля, її найкраща подруга і колега, стояла з двома чашками кави й виразом обличчя, ніби тільки-но дізналася, що їхній офіс збираються підірвати.

— Не перебільшуй, — Катя взяла свою чашку і зробила ковток. Гаряча рідина обпекла язик, але вона навіть не скривилася.

— Перебільшую? — Оля округлила очі. — Марина Дмитрівна особисто сказала, що сьогодні о дванадцятій нам представлять нового головного фотографа.

— І що з того? — Катя натиснула кнопку виклику ліфта.

— Катю, ти ж у курсі, хто це?

Ліфт дзенькнув, двері повільно розкрилися, і Катя, нарешті, подивилася на подругу.

— Не знаю. І не хочу знати.

— Але це ж Марко Лисенко, — Оля зробила драматичну паузу.

Катя завмерла.

— Ні, — вона навіть не впізнала власний голос. — Це поганий жарт, правда?

— Хотіла б сказати, що так, але… ні.

Три роки. Три спокійні роки без нього.

Їй здалося, що кавовий присмак у роті змінився на гіркий металевий.

Вона була впевнена, що ніколи більше не побачить Марка. Він зник з її життя так само різко, як і зник тоді, коли зірвав той проєкт. Вона пам’ятала кожну хвилину тієї телефонної розмови: його байдужий голос, її розпач, відчуття, ніби контроль вислизнув з рук.

«Ти робот, який боїться жити».

Його слова тоді застрягли у неї в голові, і навіть зараз, через роки, вони все ще звучали, як ляпас.

Вона стиснула папку з документами так сильно, що кісточки побіліли.

— Він не протримається тут і місяця, — тихо промовила вона, заходячи у ліфт.

Оля тільки зітхнула й усміхнулася.

— Або протримається довше, ніж тобі б цього хотілося.

Офіс гудів, як вулик. Співробітники перешіптувалися, переміщалися коридорами з папками та ноутбуками, а хтось нервово розкладав документи на столі переговорної кімнати.

Катя увійшла в приміщення і одразу ж побачила Марину Дмитрівну, свою начальницю. Жінка виглядала задоволеною, а поруч із нею стояв... він.

Марко Лисенко.

Катя застигла на мить, ніби перед прірвою.

Він майже не змінився. Ті ж безладні кучері, недбалий вигляд – чорна футболка, шкіряна куртка, легка усмішка на губах. Його очі – глибокі, майже чорні – ковзнули по ній швидко, оцінюючи, і Катя помітила легкий відтінок здивування.

— Ну що ж, — Марина Дмитрівна всміхнулася, — Марко, познайомся, це наша арт-директорка Катерина Руденко. Ви будете працювати разом над новим каталогом.

— О, я вже знайомий із Катериною, — промовив Марко і нахилив голову трохи набік.

Катя стисло всміхнулася, але відчувала, як її пальці мимоволі стискаються в кулак.

— Так, ми… перетиналися, — сказала вона максимально сухо.

— Навіть більше, ніж просто перетиналися, правда? — Марко ледь помітно всміхнувся.

Катя відчула, як щось спалахнуло в ній. Він грається. Він навіть не сприймає це серйозно!

— Сподіваюся, цього разу ти не зникнеш на кілька тижнів, — її голос звучав рівно, але в ньому дзвенів холод.

— Обіцяю бути на зв’язку, — Марко підняв руки, ніби здавався.

Марина Дмитрівна задоволено кивнула:

— Чудово! Тоді почнемо роботу.

Катя мовчки сіла за стіл, намагаючись не думати про те, що їй доведеться провести наступні тижні поряд з людиною, яка колись довела її до божевілля.

Дорогі читачі!

Дякую, що почали цю історію разом зі мною. Попереду ще багато цікавого, несподівані зустрічі, емоції та, звісно, аромат міцної кави.

Якщо вам сподобався розділ, буду рада вашим  зірочкам, коментарям та підпискам. Ваша підтримка дуже важлива і мотивує продовжувати цю історію!

Чекаю на ваші враження та до зустрічі в наступному розділі! 💫

З теплом, ваша Настя)