Читати книгу - "Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін"

У мене запаморочилась голова від такої сили досі незнаних родичів, а мама тимчасом продовжувала:

— Не у всякого хлопчика є прадід. Це справжня честь для тебе. Для скорочення ти можеш звати його просто «дідусем». Ось я зготую йому вечерю, ти однесеш її нагору і познайомишся з ним, та й мені допоможеш.

Накриваючи стіл на п’ятьох, вона одночасово розставляла їжу на розбитій фарфоровій таці з великою розою, намальованою посередині: поставила туди велику чашку чаю, поклала трошки джему, кілька шматочків сиру та три скибки хліба.

Дуже здивований з цього, я запитав:

— А що, хіба дідусь не обідає внизу?

Це трохи збентежило маму, але вона відповіла: — Ні, любий мій, він завжди їсть у своїй кімнаті. — Піднявши тацю, подала мені.

— На, однеси йому. Та обережно, не впади!

Міцно тримаючи поперед себе тацю, я почав обережно підніматися нагору. Та сходи були такі круті, що я навіть не доставав їх ногами, і, щоб не впасти, змушений був чіплятися за поручні, оббиті слизькою засмальцьованою клейонкою. До того ж тут було зовсім темно, лише десь угорі ледве сіріло дахове віконце. Нарешті я видерся на другий поверх і, перевівши дух, штовхнув ногою перші двері. Вони були замкнені. Тоді я натиснув на протилежні, і вони зразу відчинилися.

Я опинився в цікавій, але дуже химерній і зовсім неприбраній кімнаті. В кутку стояло високе ліжко з латунними спинками, оздобленими малими й великими кульками. Над ним висів килимок з різнокольорових клаптиків матерії, а долі лежала обідрана ведмежа шкура. Навпроти стояв дерев’яний умивальник з досить забрудненим рушником, недбало кинутим поперек нього. Помітив я ще й годинник з чорного мармуру, на якому стояла безліч «сувенірів». Серветка під ними була застелена чомусь задом наперед. В ніс мені вдарило дуже затхлим повітрям, наповненим смердючим тютюном, запахом зіпсутої їжі та всім тим, чим звичайно тхне з давно обжитої і ніколи непровітрюваної кімнати.

Мій прадід сидів в напіврозваленому кріслі біля каміна в старій піжамі з грубого полотна та в зелених плюшових пантофлях. Він повільно водив пером по товстому папері, що лежав перед ним на низенькому столику, застеленому жовто- зеленою скатертиною. Рядом лежав оригінал документа, з якого він списував. Праворуч старого стояла ціла колекція палиць, а ліворуч — ціла батарея глиняних люльок і велика купа скіпочок з газетного паперу.

Це був кремезний чолов’яга років сімдесяти, з рум’яним обличчям та огрядною постаттю, вище середнього зросту. Густа грива рудого волосся спадала йому на комір, а вуси і борода хвацько закручувалися вгору. Очі — іскрилися світлим розумом та лукавістю і так і вабили до себе своєю кришталевою прозорістю. Та найбільш разючою рисою старого був напрочуд дивний бурульчастий ніс, що нагадував собою величезну полуницю — і на колір такий же, і так само подзьобаний. До того і стирчав він дуже кумедно у нього на виду. Я ще ніколи, ніколи в житті не бачив такого чудернацького носа!

Помітивши мене, старий кинув писати й повільно повернувся в кріслі. Зламані пружини мелодійно заграли, жалібно акомпануючи драматичному актові нашого першого знайомства. Ми довго мовчки розглядали один одного, і, забувши навіть про його незвичайний ніс, я подумав про те, яким жалюгідним я мусив здаватися йому в своєму бахматому костюмі та в брудних черевиках з порозв’язуваними шнурками: одна шкарпетка зсунулася з ноги і волочилася по підлозі; лице — бліде й замурзане патьоками сліз, а руде волосся стовбурчилося, наче копиця сіна від вітру.

Прадід відсунув мовчки папери, а я поставив тацю на стіл. Не зводячи з мене очей, він почав їсти; похапцем та з повною байдужістю до того, що їв, заїдаючи сир джемом і розмочуючи скоринки хліба в чашці з чаєм, що капав з них просто на стіл. Нарешті, втерши вуса бородою, він потягся за люлькою, запалив її й тільки тоді приязно звернувся до мене:

— Так, гак! Значить, ти Роберт Шеннон?

— Еге ж, дідусю.

— Гарно подорожував?

— Нічого собі, дідусю.

— О! Там чудові моторні човни! Я не раз бачив їх, коли ще був акцизним... А ти вмієш грати в шашки?

— Ні, дідусю.

Дідусь розчаровано похитав головою.

— Нічого, навчишся, якщо зостанешся тут А я гадаю, що ти зостанешся?

— Атож, дідусю, бо місіс Чепмен сказала, що у мене немає іншого притулку.

Сльози знов почали душити мене. Чомусь страшенно захотілось завоювати дідусеве співчуття, поділившись з ним усіма своїми лихами. Чи знав він про те, що мій батько помер від сухот, — тієї жахливої хвороби, яка, мов та пожежа, винищила всю нашу сім’ю: спочатку двох батькових сестер, потім його самого й матір і, нарешті, про що вже давно шепталися навкруги, безжалісно наклала свій згубний відбиток і на мене?..

Та, затягнувшись кілька разів, дідусь з іронічною посмішкою звернув на іншу тему:

— Тобі вісім років, чи не так?

— Майже, дідусю. — Мені хотілося зробитись якнайменшим, але вій невблаганно продовжував:

— Хлопець у твому віці мусить уже сам пробивати собі дорогу... А що ти любиш робити? Ходити пішки любиш?

— Не знаю, дідусю. Досі мені ще не доводилося далеко ходити, хоча одного разу я зайшов аж на шосе, що веде з Дубліна в Портруш. Правда, назад ми їхали вузькоколійкою.

—  І тільки! От походиш зі мною, тоді побачиш, що таке чисте шотландське повітря.— Він замислився на хвилинку й додав: — Це добре, що ти рудий. Всі Гау — руді. Твоя сердешна мати теж була такою.

Тут я вже ніяк не міг вгамувати себе і жалібно заплакав. Після похорону матері, що відбувся тиждень тому, одне тільки нагадування її імені відразу ж викликало в мене сльози, а ще більше плакав я, коли хтось жалів мене. Однак, на цей раз тут не було ні жалощів грудастої місіс Чепмен, ні співчуття пропахлого тютюном отця Шенлі з собору св. Домініка. Все ж я продовжував рюмсати, аж доки не помітив, що це зовсім не подобається моєму дідові Тоді я спробував перестати, але