Читати книгу - "Акабадора, Natasha"

Міранда заснула, притулившись до лавки в парку. Вона прокинулася від того, що хтось торкнувся її за плече. Перед нею стояв невисокий монах у коричневій рясі. Він уважно подивився на неї й запитав англійською:

— Дівчино, з вами все гаразд? Як ви тут опинилися? Вам потрібна допомога?

Міранда, погано знаючи англійську, спробувала пояснити:

— Я… погано розмовляю англійською… Я відстала від групи. Мені потрібно повернутися до Риму, до готелю…

Монах зробив знак, щоб вона йшла за ним. Вона підвелася — й раптом помітила, що її сумка зникла. Пропав паспорт, телефон, гроші.

— Моя сумка! Її вкрали! — вигукнула вона ламаною англійською.

Монах здивовано озирнувся довкола парку — навкруги було порожньо. Робити було нічого: вони вирушили до найближчої поліцейської дільниці. Там, після довгих пояснень, їм сказали прийти вранці — була вже глибока ніч.

Монаха звали Андріян. Він відвів дівчину до монастиря, де розповів усе монахиням. Міранду нагодували, відвели до маленької кімнати — ліжко, шафа й нічого зайвого.

Пізніше до неї зайшла настоятелька.

— Як тебе звати?

— Міранда…

— Ось що, Мірандо. Поки все не владнається, поживеш у нас. Ми знайдемо тобі роботу, щоб ти могла хоч трохи заробити. Ти ж не проти?

— Ні… не проти… У мене тепер нічого немає… Все вкрали. Мені потрібно додому…

— Не переймайся. Щось придумаємо. А зараз доїдай і лягай спати.

Настоятелька зачинила за собою двері, й Міранда залишилася сама — в незнайомій країні, без зв’язку, серед чужих людей. Їй здавалося, що вона потрапила в інший світ.

Наступного ранку їй доручили допомагати на кухні. Вона готувала їжу разом з іншими жінками. Оскільки Міранда майже не розмовляла ні англійською, ні італійською, їй виділили вчителя. Минув місяць — дівчина почала розуміти й говорити англійською, швидко опановувала італійську.

Одного разу всіх сестер і працівників зібрали в загальній залі. Настоятелька оголосила:

— До нашого монастиря приїздить високопоставлений монах з острова Сардинія. Все повинно бути чисто. Підготуйте храм і приготуйте частування.

Цілий день жінки прибирали храм, а Міранда готувала їжу! На кухні панував справжній хаос: всі бігали, метушилися, когось сварили за пересолений суп і підгорілу курку, але тим не менш рівно о шостій все було готове і прибране!

Нарешті всіх вишикували перед храмом, щоб зустріти високоповажного гостя! Під’їхала машина, і з неї вийшов невисокий літній чоловік у костюмі та капелюсі! Він вийшов, і настоятелька, привітавши його, разом із його почтом увійшла всередину. Чоловік пройшов повз Міранду, окинувши її поглядом.

На честь гостя влаштували невеличкий бенкет.

Після бенкету настоятелька Анна розмовляла з гостем:

— Ви добре дісталися?

— Просто чудово! Нам завадив невеликий шторм, але це дрібниці!

— Як справи у Гераїди? — поцікавилася Анна.

— О, наша бідолашна Гераїда! Вона майже не може виконувати роботу. Потрібна заміна. Дітей у неї теж немає… на жаль… Ви ж самі розумієте, вона все життя присвятила нашому ремеслу!

— Бідолашна… — похитала головою настоятелька.

— Скажіть, Анно, хто ця дівчина? — спитав чоловік.

— Це Міранда, новенька! Відбилася від туристичної групи, бідолашну обікрали… Андріян привів її до нас, тепер вона в нас працює!

— І як її успіхи?

— Вона працьовита, не скаржиться, нічого не просить, тиха, спокійна! Ми задоволені.

— Я втомився з дороги. Передайте їй, що завтра о 12 я бажаю побачити її в альтанці в саду!

Наступного дня Міранда прийшла до саду, в альтанку, де на неї чекав гість!

— Доброго дня! Мірандо? Я не помилився? Мене звати Андре!

— Ні, ви не помилилися!

— О, дуже добре!

Скажіть, Мірандо, вам тут подобається?

— Цілком. Я не голодую, тут є робота… — озирнувшись навколо, дівчина сіла ближче й зі сльозами на очах сказала:

— Будь ласка, допоможіть мені, мені потрібно повернутися додому! Я відбилася від групи, у мене все вкрали, мені терміново потрібно повернутися додому… щоб…

— Щоб знову писати статті… і нічого за це не отримувати…

Щоб знову повернутися додому і жити на самоті, як і раніше! — несподівано сказав Андре.

Міранда похолоділа. Звідки він це знав? Невже…

Тут до неї дійшло: це частина плану! Той монах украв її паспорт, через поліцію дізналися все про неї, щось підлаштували, можливо, навіть сказали в редакцію, що вона загинула, і тому її ніхто не шукає… Всі ці думки крутилися в її голові.

— Це ви?! Це ви вкрали мою сумку!! Ну звісно! І за паспортом через поліцію все з’ясували про мене!!! — вигукнула вона.

Почувши це, Андре так розсміявся, що Міранда злякалася!

— Ахахах! Та ви серйозно… — продовжував він сміятися.

— О, моя дорога, навіть у найсміливіших фантазіях я б ніколи не дозволив собі подібного… Але ви так лестливо переоцінюєте мої можливості!

Якщо ви так хочете, я накажу розшукати тих негідників і повернути вам усе!

Але в мене до вас ще питання: невже ви так прагнете повернутися туди? Невже вам так подобалося те життя, у якому не було нічого, крім невдячної роботи?

Запевняю вас, я залишуся тут ще на кілька днів!

Обдумайте все і прийміть рішення!

Адже те, що я можу вам запропонувати, вам не запропонує ніхто!

Повірте, ви ні в чому не будете мати потреби, більше того — ви станете головною і найшанованішою жінкою на острові!

Будь ласка, дорога Мірандо, подаруйте собі ніч для роздумів. Без істерик, без зайвих сліз. Розумієте, емоції… вони як буря: яскраві, але швидко стихають. А розум — він будує майбутнє. Замисліться: ви гідні того майбутнього, яке я можу вам запропонувати.