Читати книгу - "Акабадора, Natasha"

Міранда повернулася до себе й цілу ніч не могла заснути — думки про те, що все може змінитися, не давали їй спокою!

Але й інтуїція волала: не ведись, давай утечемо, гроші є, зробимо паспорт і поїдемо додому, і все буде добре!

Метушачись із кутка в куток, дівчина не могла знайти спокою. З іншого боку, що їй втрачати? Вдома її ніхто не чекав — мати померла, коли вона була дитиною, а більше рідних, окрім бабусі, якої також уже немає, не залишилося, а значить, і шукати її ніхто не буде!

Та й кому вона потрібна, окрім себе самої!

Заснула вона аж під ранок.

Цілий день на кухні готувала, як зомбі.

Потім, кинувши приготування, пішла до кабінету Андре.

Підійшла до дверей і вже хотіла постукати, але щось її зупинило, і вона відступила від дверей.

Вона вже збиралася піти, як раптом двері відчинилися, і голос сказав:

— Ну куди ж ви зібралися, я ж на вас чекаю!

Від здивування в дівчини відвисла щелепа — звідки він дізнався, що це була саме вона?!

Зібравшись із духом, вона зайшла до кабінету. Андре сидів у кріслі, читав газету й курив люльку! У білому костюмі та капелюсі він більше нагадував хрещеного батька!

— Ви подумали над моєю пропозицією?

Втім, можете не відповідати, бо відповідь я вже знаю!

— Та й що ж я думаю?!

Відклавши газету, він поглянув на неї.

— А думаєте ви ось про що: що ви страшенно втомилися й що вам потрібно щось змінювати, але що саме — ви не знаєте!

Отже, ваша відповідь — так?

— Я ще нічого не сказала!

— І все ж ви вже все для себе вирішили!

— Та звідки вам знати??

Чого ви від мене хочете?!

Навіщо ви мене змушуєте?!

Тут багато інших жінок!

— Ооо, тут ви маєте рацію!

Але це не те… Вони мені не зовсім підходять!

А от ви, якщо над вами добре попрацювати…

Можете допомогти не тільки мені, а й іншим!

Отже, пароплав відпливає завтра о шостій ранку. Я вже передав настоятельці, щоб вас доправили до причалу!

У нестямі від люті дівчина покинула кабінет, у якому пахло тютюном і ранковою кавою!

Наступного ранку вона вже стояла біля причалу. Побачивши її, Генрі посміхнувся й сказав:

— А ви все ж прийшли! Я дуже радий, що ви змогли прийняти правильне рішення!

Потім він простягнув їй пакет.

— Що це? — злякано запитала дівчина.

— Беріть, не бійтеся. Тут ваше нове життя!

Відкривши пакет, Міранда виявила телефон і паспорт. На мить вона зраділа, але, відкривши паспорт, побачила свою фотографію та ім’я "Вікторія". Взявши телефон до рук, вона глянула на номер — але це був інший номер!

— Що... що ви зробили? Навіщо?? Це не мої речі… І чому Вікторія, якщо мене звати інакше, і ви прекрасно це знаєте!

— Тепер це ваше нове життя, нове ім’я і нова особистість! Хіба це погано? Яка різниця, як вас звати! Та й, якщо говорити про роботу, вам це навіть на користь! Вас ніхто не знає, і ви нікого не знаєте — хіба це погано?

— Незвично... — відповіла вона.

— Пха! Ну звісно, незвично! Ви звикли до свого імені, до свого вигляду... Але якщо все це забрати — ким ви будете?

— Можливо, ви й маєте рацію... — неохоче погодилася тепер уже Вікторія.

Поки вони розмовляли, теплохід уже відплив на пристойну відстань, і перед ними відкривались морські панорами.

— Нам довго плисти? — запитала вона.

— До вечора будемо на місці! — усміхнувся старий.

А дівчина дивилася вдалину, ніби прощаючись зі своїм минулим життям...

"Що ж готує мені доля?" — крутилося в неї в голові

Під вечір вони вже були біля берегів острова Сардинія. Зійшовши на причал, до них під’їхала машина і відвезла їх до величезного особняка. На порозі їх зустріла літня дама.

Взявши речі у дівчини, вона провела її до кімнати, де подала їй їжу.

— Мене звати Карліта! — сказала вона. — А тебе як звати?

— Нове ім’я чи старе? — перепитала дівчина.

— Та хоч якесь! — усміхнулася Карліта.

— За старим ім’ям — Міранда, а за новим — Вікторія!

— Гаразд, нове ім’я якраз те, що треба. Але насправді ми безіменні...

Ну гаразд, тобі поки це не потрібно. Зараз їж і лягай спати!

Завтра вранці я тобі все розповім!

 Карліта пішла, залишивши тепер уже Вікторію наодинці зі своїми думками про долю.