Читати книгу - "Там, де закінчуються маски , MiraLissa"

Був звичайнісінький весняний день. Ще трішки і прийде чудова пора, коли не буде потрібно прокидатись затемна і можна буде гуляти ночами напроліт. Сьогодні Крістал прокинулась доволі рано, ніби не було вчорашньої гулянки. Уже близько пів року дівчина бачила дивні та яскраві сни, вони її лякали. В них вона бачила ніби копію себе тільки набагато старшу. Дівчина ходила біля багаття та промовляла якісь невідомі слова. Вогонь із полум’я піднімався і ніжно огортав її тіло, ніби створюючи навколо невидимий кокон. Це виглядало дивно — небезпечно й захопливо водночас. Вона не відчувала від вогників якоїсь небезпеки, навпаки дівчина ніби купалась в вогні і вона бачила як він відображався в її очах.

Прокинувшись, Крістал пішла в ванну, вмилась, змиваючи залишки сну. Поглянувши в дзеркало — побачила обличчя. Своє. Але не зовсім. Те саме, з її снів. І воно… посміхнулось. Вона кліпнула — і відображення зникло.

Тоді дівчина вийшла з ванної і одягнувшись пішла у школу, де вона зустрілась з однокласниками. Вона не була самою популярною дівчиною в школі, але однокласники її любили. Коли закінчились заняття, вона, як завжди, затрималась у коридорі. Їй не вірилось, що це був випускний клас, і що зовсім скоро вона більше не побачить своїх однокласників і вона більше не побачиться зі своїми однокласниками. До останнього дзвінка лишилось якихось декілька днів. І всі її думки були в цій події. Дівчина зовсім не хвилювалась з приводу екзаменів, знаючи, що поступить саме туди куди вона задумала. Останніх декілька днів були дуже насиченими на події і коли дівчина побачила знайомого незнайомця в її голові проскочило доволі дивна думка. Їй здалось, що вона його уже десь бачила, ніби він їй був знайомий. Він з’являвся там де була дівчина останній тиждень і як тільки вона його помічала він зникав неначе міраж.

…Але не сьогодні.

Коли вона зайшла до одного зі знайомих дворів, усе було незвично тихо. Місце, де зазвичай грали діти чи сиділи старенькі на лавках, сьогодні здавалось майже порожнім. Лише одна парочка стояла посеред подвір’я — мов чекала на неї.

Крістал не одразу зрозуміла, чому не може відвести від них погляд. Щось у їхній зовнішності… було не таким. Не схожі на інших. Не частина цього світу.

Особливо впадала в очі дівчина. Її вогненно-руде волосся здавалося світилось у променях сонця. Вона виглядала на п’ятнадцять—шістнадцять, але в очах грала якась хитра, надто доросла зелень. Біля неї стояв хлопець — вищий на дві голови, з вугільно-чорним, розкуйовдженим волоссям і блідо-аристократичною шкірою. Але найбільше впадали в очі його очі — сріблясті, холодні, як розплавлений метал. Один його погляд змушував шкіру вкриватися мурашками.

Хлопець виглядав спокійним, майже байдужим. А дівчина — яскравою, живою, з тією легкою зухвалістю, яку важко підробити.

Ці двоє були частиною чогось… більшого. Майже магічного.

Навіть їхній звичайний одяг здавався чужорідним — ніби хтось спробував замаскувати їх серед людей, але промахнувся. Їхня присутність порушувала простір.

Крістал пройшла повз, намагаючись виглядати спокійно, хоча всередині все стискалось. Їй здалося, що ці двоє бачать її наскрізь. Вона навіть не була впевнена — чи боїться їх, чи відчуває щось інше, глибше й незрозуміле, хоча відчувала, як серце пришвидшилось. Коли вона вже віддалялась, у голові пролунав ледь чутний голос — не слова, а інтонація. Заклик. Він не давав зосередитись і ще довго звучав десь усередині.

— Ти ж бачиш щось дивне, чи не так? Те, чого не можеш пояснити, — дівчина подивилась Крістал в очі. І в її погляді було щось надто знайоме.

— А… звідки ти…

— Усі бачать. Просто не всі наважуються в це повірити, — вона загадково посміхнулась.

Її усмішка одразу зникла — хлопець поруч кинув на неї крижаний погляд.

— Сідай у машину, — його голос звучав, ніби подих зими. Без тіней емоцій, без права на заперечення.

Крістал ковтнула повітря і сіла в фургон. У салоні стояла напружена тиша.

— Я знаю, що ти хочеш сказати, — тихо мовила дівчина, глянувши на хлопця. — Але згадай себе на її місці. Мої слова виправдані. Вона почне шукати правду — з нами або без нас.

— Та знаю я твоє «або».

— Ти ж хотів, щоб я сказала більше.

— Я не ти. Якщо тобі кортить — розкажи йому сама. Але ти знаєш, на чиєму боці буде правда.

— З тобою забудеш, — скривилась вона. — Хтось казав тобі, яка ти скалка?

Хлопець лише злегка всміхнувся. Без слів.

— От і добре. Цього разу за кермо сядеш ти. Нас уже зачекались.

Вони рушили. Крістал втупилась у вікно. Вона не знала, скільки минуло часу — здавалось, година або трохи більше. Нарешті фургон зупинився.

Вони були в лісі. Хлопець повернув убік, натиснув кнопку — і старовинні ворота повільно розчинились. Вони заїхали всередину. Коли хвіртка зачинилась за ними, простір змінився. Наче хтось відрізав її від усього знайомого.

Коли фургон зупинився остаточно, хлопець допоміг Крістал вийти. Він усміхнувся, але його очі залишались холодними — мов розплавлене срібло.

Всередині будинку Крістал на мить затрималась біля кількох портретів. Їй не дали роздивитися — рудоволоса дівчина йшла повільно, але впевнено, ведучи її вперед. Вони піднялись на другий поверх і зупинились біля дверей.

— Тут твоя кімната, — мовив хлопець. Відчинив двері й жестом запросив її всередину.

Крістал увійшла й одразу опустилась у крісло біля входу. Закрила очі. Образи закрутились у її голові — швидкі, уривчасті, нічого не встигала впіймати.

«Крістал… моя кохана Крістал…»

Дівчина різко розплющила очі. Цей голос був майже реальним — тихий, глибокий, тривожно знайомий.

Вона підвелась і почала ходити кімнатою. Це допомагало заспокоїтись. Коли підійшла до дверей і взялась за ручку, по шкірі пішла хвиля тепла. Тепло швидко перетворилось у жар — і її буквально відкинуло від дверей.

Вона вдарилась об підлогу. У голові знову почувся той самий голос: