Читати книгу - "Зустріч на Щековиці, Юлія Воскобойник"

Коли від бабулі звучала ця фраза, це означало, що Васі це ну дуже не сподобається. Це на сто відсотків її бабуся зробить те, що буде вкрай дивним та чудакуватим.

Її улюблена бабуля народилася якраз в рік перемоги та називала себе поколінням Бети, вона чудово розумілась на техніці (саме це успадкувала і онука), розмовляла інколи так, що розуміли її тільки подруги.

- Ти коли будеш у місті? Встигаєш на початок? Я тут спланувала вечірку. В тій кав’ярні, що на Подолі. Там ще роблять мої улюблені смаколики.

Сама така витівка не була для її бабусі чим-то важким, вона вже давно самостійно пересувалась на своєму візочку, називаючи його коробочкою.

- Я розумію, ти зараз будеш казати, щоб я нічого такого не вигадувала, але це не питання, яке треба виносити на обговорення зі мною. Це ж не просто якась дата, це ж Апокаліпсис! І може не бути часу потеревенити з ними. Поля повинна ще пригостити домашньою наливкою, а це, як ти розумієш, я не можу пропустити.

Але ці дві, диво-бабці, мешкали майже на іншому кінці країни і це займе півдня.

Те, що це був далеко не перший Апокаліпсис, не остання наливка, дівчина розсудливо промовчала. Свою родичку вона добре знала, тому просто відповіла.

- Добре. Я поміркую над цим.

Бажання та часу на суперечки вона не мала. Все одно буде ганяти по країні на своїй новій тачці (теж слово бабулі), збираючи всіх знайомих на Подолі. Вона обов’язково поміркує, кому передоручити цю почесну місію.

Саме її бабуся запровадила відмічати відомі дати чергових «Кінців світу» саме в Києві та ще ходити на Щекавицю. Вона казала, що так казала їй мати, а їй – її мати. У сім’ї це залишилось як привід зібратись усією родиною, яка зараз була розкинута не те що, по всій Землі але навіть і по деяким планетам Сонячної системи.

«Я поміркую, але на свіжу голову».

Наступне обговорення, як треба поводитись під час Кінця світу, виникло за вечерею. Це був напевно єдиний час, коли команда збиралась разом. Підходячи до так званої вітальні, Василина почула розмову, де Філ комусь доводив, що тільки його план на кінець світу вірний.

Івонна, завжди спокійна та чемна, була дуже спантеличена словами свого колеги.

- Не мели дурниць, Філе. Який загул, яке свято. Це ж страхіття, коли буде насправді. Треба зберігати спокій, привести справи до ладу.

- Хай ті, кому це треба, і займаються марною працею. Я ж віддаю перевагу тому, чого бажаю саме я, але не тому, що комусь важливо.

Вася, можливо. і відчувала себе причетною до цієї суперечки, але в розмову не втручалась. Взявши свою тарілку, вона мовчки стала вечеряти.

- Які ви сьогодні всі нудні, нецікаво, – кинув Філ та вийшов. За ним пройшов і Алекс, який не приймав чиюсь сторону суперечки.

У кімнаті залишились тільки дівчата.

- Ніколи не розуміла таких, як Філ. Я б перечекала цей час, та почала б радіти вже потім.

Вася не сперечалась. Вона бачила жах в очах співрозмовниці. Саме вона, Івонна, була проти так близько наближатись до Землі саме в ці дні. Але АнгЄлов все вирішив сам.

«Як багато можна дізнатись про оточення, тільки спитавши про Кінець світу». Навіть не здогадувалась до цього про загульні плани Філа та страхи Івонни.

Залишок часу до Землі пройшов спокійно. Після відвертих розмов всі уникали один одного. Причина, з якої була заміна штурмана старанно замовчувалась.

Вийшовши на потрібну орбіту, крейсер чекав заміну та дозвіл.

- Штурман, пройдіть на місток до капітана, – сповістила панель біля голови Васі.

Капітан АнгЄлов був високий, завбільшки ніж 2,5 метри, і єдиний, хто на цьому крейсері не був людиною. Їх раса дуже добре спілкувалась з Земле. Завжди мез емоцій, дуже уважний та мовчазний. Він розмовляв на стандартною галактичною, але дуже рідко. Зріст був такий, що спілкування проходило сидячи. І на всіх дивився наче на дітей, малих, неслухняних, але коханих.

Весь час, коли на кораблі велись суперечки, він зберігав нейтральну позицію.

- Які твої плани після відпустки?

Ця розмова проходила після офіційної частини, коли дівчина доповіла про свою роботу і завдання для нового штурмана.

- Повернутись на крейсер, якщо приймете, звісно.

Капітан кивнув головою (більше своїм думкам) та уважно подивився на неї.

Київ зустрів її сонячною погодою.

«Як тебе не любити….» чулось по залу космовокзала. Це була точна копія центрального залізничного вокзалу, який так любила її бабуля.

Вона вдома!

Завдання з зірочкою, яке задала їх родичка, вирішилось дуже легко, вона просто переклала його на правнука тієї самої тітки Поліни (бабцею вона себе заборонила називали, хоча їй було приблизно сто років). І зараз у неї був час до зустрічі.