Читати книгу - "Бігуни"

Вони зупинялись у визначених місцях, на кемпінґових майданчиках, завжди в товаристві таких самих, як вони, теревенячи з сусідами понад шкарпетками, що сохнули на канатиках наметів. Визначали маршрути за путівником, старанно зазначаючи пам’ятки, що їх варто оглянути. Перед обідом — купіль у морі чи в озері, пополудні — огляд міських пам’яток, нарешті — вечеря, переважно консерви: гуляш, котлети, м’ясні рулети в томатному соусі. Треба було лише зварити макаронів чи рису. Вічне заощаджування грошей, злотий — слабкий, це шеляг світу. Пошук місць, де можна під’єднатися до струму, потім — неохоче пакування й переїзд на нове місце. Проте батьки завжди лишалися в метафізичній орбіті дому. Вони не були справжніми мандрівниками, бо вирушали для того, щоби повернутися. А поверталися з полегшею, з почуттям виконаного обов’язку. Поверталися, щоб згорнути з комода стоси листів і рахунків. Влаштувати велике прання. Запросити друзів і занудити їх на смерть купою світлин з літа. Оце ми в Каркасоні. А це дружина на тлі Акрополя.

Потім цілий рік вели осіле життя, те дивне життя, коли вранці повертаєшся до того, що покинув звечора, коли одяг просякає запахом власного помешкання, а ноги невтомно витоптують стежину на килимі.

Це не для мене. Певно, мені бракувало якогось гена, завдяки якому людина, щойно затримавшись надовше в якомусь місці, одразу пускає коріння. Я багато разів намагалася, але моє коріння було плитке, і перший-ліпший подмух вітерцю виривав мене з ґрунту. Я не вміла проростати, як пагін, я була позбавлена цієї рослинної здібності. Я не черпаю соків із землі, я — анти-Антей. Моя енергія виникає з руху — з похитування автобусів, гуркоту літаків, гойдання поромів і потягів.

Я зручна, компактна й добре спакована. У мене — невеликий і невибагливий шлунок, міцні легені, натренований живіт і сильні м’язи рук. Я не п’ю ніяких ліків, не ношу окулярів, не вживаю гормонів. Обстригаю волосся машинкою, раз на три місяці, майже не користуюся косметикою. Маю здорові зуби, може, не надто рівні, але міцні, лише одна стара пломба, здається, у нижній лівій шістці. Печінка в нормі. Підшлункова в нормі. Нирки, права й ліва — у відмінному стані. Черевна аорта в нормі. Сечовий міхур здоровий. Гемоглобін — 12,7. Лейкоцити — 4,5. Гематокрит — 41,6. Тромбоцити — 228. Холестерин — 204. Креатинін — 1,0. Білірубін — 4,2.1 так далі. Мій 10 — якщо в це можна повірити —121. Достатньо. У мене дуже добре розвинута просторова уява, майже ейдетична, зате кепська латералізація. Профіль особистості нестабільний, мабуть, не вартий довіри. Вік — психологічний. Стать — граматична. Книжки купую здебільшого в м’яких обкладинках, щоб не було шкода залишати їх на перонах, для інших очей. Нічого не колекціоную.

Я закінчила інститут, але, правду кажучи, не опанувала жодного фаху, про що дуже шкодую; мій прадід був ткачем, білив полотно, розстеляючи його на схилі під палючими променями сонця. Мені дуже хотілось би переплітати основу й піткання, але не буває переносних кросен, ткацтво — то ремесло осілих народів. Подорожуючи, я в’яжу спицями. На жаль, останнім часом деякі авіакомпанії забороняють брати на борт спиці й гачки. Отже, я не здобула жодного фаху, але все-таки, всупереч тому, що весь час торочили батьки, мені вдалося вижити, змінивши дорогою безліч занять і аж ніяк не опустившись на дно.

Коли мої батьки повернулися до міста після двадцятирічного романтичного експерименту, коли їх утомили посухи й морози, їхня здорова їжа, яка взимку хворіла в пивниці, вовна від власних овець, що вони її старанно набивали в бездонні горла подушок і ковдр, я отримала від них трохи грошей і вперше вирушила в дорогу.

Я тимчасово працювала всюди, куди потрапляла. У міжнародній мануфактурі на передмістях великої метрополії я збирала антени для ексклюзивних яхт. Там було багато таких, як я. Нас брали на роботу нелегально, не питаючи про походження і плани на майбутнє. У п’ятницю ми отримували платню, а кому це не пасувало, у понеділок вже не з’являвся. Тут були майбутні студенти в перерві між випускними і вступними іспитами. Емігранти у своїй вічній дорозі до ідеальної справедливої країни десь на Заході, де всі люди — сестри й брати, а сильна держава править за турботливу матір; утікачі, що переховуються від сімей — дружин, чоловіків, батьків; нещасливі коханці, розсіяні, меланхолійні й вічно змерзлі. Ті, кого переслідували охоронці права через несплачені кредити. Бурлаки, волоцюги. Божевільні, яких після чергового рецидиву хвороби забирали до лікарні, звідки на підставі незрозумілих законів депортували до країни походження.

Лише один індус працював тут постійно, роками, хоча, правду кажучи, його ситуація нічим не була кращою, ніж наша. Він не мав ані страхування, ані відпустки. Працював мовчки, терпляче, у рівномірному темпі. Ніколи не запізнювався, ніколи не шукав приводу для відгулу. Я намовила кількох осіб, щоб створити профспілку — то якраз були часи «Солідарності», — хоч би задля нього одного, але він не хотів. Зворушений моїм співчуттям, він щодня пригощав мене гострим карі, що приносив у казанку. Сьогодні я вже навіть не пригадаю його імені.

Я бувала офіціанткою, покоївкою в ексклюзивному готелі, нянькою. Продавала книги, квитки. В одному невеликому театрі влаштувалася на один сезон гардеробницею і пережила зиму серед плюшевих куліс, важких костюмів, атласних пелерин і перук. Коли закінчила навчання, трохи працювала педагогом, консультантом у центрі боротьби з узалежненнями, останнім часом — бібліотекарем. Щойно мені вдавалося заробити трохи грошей, вирушала в дорогу.

Голова у світі 

Я вивчала психологію у великому, похмурому комуністичному місті, мій факультет містився у будинку, який в часи війни був штабом підрозділу СС. Ту частину міста збудували на руїнах ґетто, це можна було легко помітити, якщо придивитися уважно: весь квартал стояв приблизно на метр вище, ніж решта міста. Метр розтрощу. Мені ніколи не було там добре; поміж новими багатоповерхівками і крихітними скверами завжди віяв вітер, а морозяне повітря здавалося особливо дошкульним, кололо в обличчя. Насправді ж це місце, хоч і забудоване, лишалося мертвим. Споруда інституту сниться мені досі — її широкі, ніби видовбані в камені, коридори; вичовгані чиїмись стопами, стерті краї сходин, відполіровані долонями поруччя; сліди, залишені в просторі. Не дивно, що нас навідували духи.

Коли ми запускали пацюків у лабіринт, завжди знаходився один, чия поведінка заперечувала теорії і легковажила нашими хитромудрими гіпотезами. Він спинався на задні лапки, байдужий до нагороди в кінці експериментальної траси,