Читати книгу - "З любов’ю. З істерикою. І з кавою. Починаємо!, Вікторія Фед"

«Що відчуває автор, коли він пише свій твір? Богом він себе відчуває!

А що відчуває головний герой?

Він вигаданий! Що він може відчувати?!»

****
 

— Ні.

— Ні!

— Та ні, блін! Якась лобуда!

Я видихнула, втретє натиснула Backspace.

Герой знову заговорив якоюсь пафосною фігнею:

«Моя душа — це морок, а життя без кохання лиш тінь на стіні часу».

Тінь на чому, вибач? Це романтичне фентезі, а не збірка філософії від меланхолійного лося, яким я себе останнім часом відчувала.

Я знову натиснула delete, і…

Ноутбук мигнув.

Зашипів.

І вибухнув повідомленням:

«ПОМИЛКА 404: ГЕРОЙ ВІДМОВЛЯЄТЬСЯ ГОВОРИТИ ЦЮ РЕПЛІКУ».

— ЧОГО? Боже, це вірус?! Ще віруса мені тут бракувало!

І тут… екран засвітився, став білим — як сніг після дедлайну — і прямо з монітора вивалився…

Він.

У повний зріст.

У чорному, з капюшоном, з розпатланим волоссям і з обличчям «якщо ще раз перепишеш мій внутрішній біль — я перетворю твоє життя на суцільну рану».

— Ти!!! — проверещала я, як потенційний пацієнт психіатричної лікарні.

— Авторка? — сказав він, спопеляючи мене поглядом.

— Ти це… Це… НІ! Цього не може бути! Я збожеволіла!!!

— Судячи з того паршивого сюжету, який ти пишеш, я цілком погоджуюсь! — заревів він.

Я зойкнула, схопила чашку з кавою — й ледь не вилила її на клавіатуру.