Читати книгу - "Кошеня, що вкрало поцілунок, nikalajka"

Чим ближче було до місця зустрічі, тим дужче стискалося всередині. У животі все крутилося, десь на межі між передчуттям і панікою. Мене трохи трусило. Здавалося, що я ось-ось зникну — розчинюся у хвилюванні.

І ось він, знайомий вхід до парку. Я зупинилася і вдивилась — його там не було. Чомусь це навіть трохи полегшило дихання. Зупинка була трохи далі, і я наближалася обережно, роззираючись — ніби крадучись, як злодій перед справою.

Усі ті шалені емоції, які ще мить тому вирували в мені, раптом стихли. Але варто було постояти лише хвилину — і в голові закрутилися думки:

Невже продинамив?..
А може, це був розіграш?..

Але ні. Він підбіг так швидко, що я аж відсахнулася! Задиханий, усміхнений — простягнув мені букетик маргариток. Його очі сяяли, а посмішка була така щира, що в грудях знову затріпотіло те пташеня, б’ючись крильцями об ребра. Я ніяково взяла квіти, і він майже пошепки сказав:

— Це тобі.

У ту мить я, здається, розтанула. Звичайні маргаритки — прості, польові, але в його руках вони виглядали найромантичнішими квітами у світі. Серце затріпотіло з новою силою, а в голові лунало тільки одне:

Він прийшов… Він тут… І це правда.

Чесно кажучи, я б не відмовилася, якби хтось облив мене холодною водою. Або принаймні валер’янкою! Але я просто стояла й дивилася на нього, не вірячи у власне щастя.

А його привітання… Воно було мов маленька казка. Особлива. Єдина. Складена — для мене.

— У світі, де зорі пліткують вночі,
Жила дівчина — мов світло в моїй душі.
Їй сьогодні шістнадцять, мов мить,
А серце вже вміє палати й світить.

Катя — мов ранок, що світанком цвіте,
Її усмішка — моє все.
З першого погляду ти в життя моє увійшла,
І з того часу любов розцвіла.

Нехай твій шлях буде ясний, як день,
А мрії здійсняться, мов пісень рефрен.
А я — твій малий принц, трохи дивак,
Дарую тобі цей казковий рядок — просто так.

Я стояла, слухала, мліла, червоніла… Немов зачарована. А всередині — я стрибала, верещала, крутилася, як навіжена! Ледь не зомліла, коли він закінчив. І тільки пошепки спромоглася подякувати…

А тоді він простягнув мені руку:

— Ходімо гуляти.

Тільки-но його долоня торкнулася моєї — просто доторкнулася! — як раптом повітря розірвала знайома сирена. А слідом за нею на всю округу гримнув гучний, радісний голос дядька Андрія:

— Кавалер у жовтій байці, рекомендую тримати дистанцію! Катеринко, з Днем народження!

Сміялися всі. Ну справжня підстава! І ще й від кого?! Та це ж татова робота, я впевнена! Я цього не забуду. Щойно повернеться — штрикну його в ногу. Без попередження. Слово даю!

Мені стало так соромно, що якби ноги мене слухалися — я б утекла. І дуже швидко.

Але Антон лише усміхнувся. Без жодної іронії. Ніби все це — дрібниця. Він просто міцніше стиснув мою руку і спокійно повів далі.

Ми йшли мовчки, роздивляючись навколо: алея, вкрита рожевим цвітом вишень, ніби ожила з мого улюбленого аніме. Тиша, весняне повітря, легкий аромат квітів. Людей майже не було, тому прогулянка здавалася майже інтимною — тихою, нашою.

Дядько Андрій, проїхавши трохи вперед, вирішив розвернутися — і вже котив нам назустріч… Але я не витримала. Показала йому кулака. Хай не ображається — сам винен!

Антон знову посміхнувся — не засуджуючи, не кепкуючи. Просто тепло, мовляв: «Я з тобою». І в ту мить щось усередині мене заспокоїлося. Я подивилась на нього — і зрозуміла: наше перше справжнє побачення тільки почалося.

Ми гуляли алеєю, розмовляли, сміялися. Антон розповідав про свої захоплення, я — про свої. Якісь теми виникали самі собою, як із повітря — і несподівано ми обидва згадали про університет. І тут, мов знак із неба — уявляєш? — ми обрали один і той самий!

І хоча між нами цілий рік різниці, він так спокійно сказав, що хоче завжди бути поруч зі мною...

Серйозно? Такі слова — на першому побаченні?

Так, я розумію — він старший, досвідченіший, з купою шкільної популярності. Але блін. Я ж теж не дитина. Я знаю, що буває: гарні слова, приємні жести, глибокий погляд — це все може бути просто грою. Та чомусь щоразу, коли він говорив щось подібне... в мені щось вимикалося. Розум просто йшов у сплячку. А серце — в зеніт.

А далі... далі було взагалі щось дивне. Неймовірне. Непоясненне. Він на хвилинку пішов до ларька — за солодкою ватою. Я чекала на лавці під вишнею. І тут, коли він повертався, несподівано піднявся легкий вітерець. Він ніби спеціально підхопив моє волосся і розметав у його бік.

Я машинально почала поправляти його, прибираючи з обличчя. І раптом відчула — він завмер. Усміхався. Дивився на мене, як... як ніби я була якоюсь чарівною героїнею з книги, яку він щойно дочитав — і не міг відпустити.

— До милого — красива, — сказав він так просто, без пафосу, але з тією іскрою в голосі, яка... ну, коротше — я не знала, куди подітися.

У мене тремтіли руки. У животі щось залоскотало, ніби мільйон маленьких метеликів влаштували свій карнавал. І тут мене раптом накрило. Я на секунду — чесно, на мить! — відчула дивне бажання... втекти. А ще краще — просто в туалет. Може, щоб перевести подих, заспокоїтися. Вдих-видих, Катю. Вдих-видих.

Але ця ідея так швидко зникла, як і з’явилася.

Він підійшов, простягнув мені ватну хмарку — у дві руки, як подарунок. А сам... приобійняв мене за плече. Так легко, невимушено, наче ми були разом уже сто років. Потім витяг телефон і сказав:

— Хочу запам’ятати цей момент. Давай зробимо селфі.

Ми стали на фоні вишень, вкритих рожевим цвітом. Я не пам’ятаю, як стояла, як усміхалась. Єдине, що врізалося в пам’ять — це відстань між нами. Я вперше так чітко відчула, наскільки він вищий. І як близько він стоїть. Його аромат — легкий, теплий. І м’яка тінь від його шиї на моєму обличчі...

І тут — увага — мені до чортиків захотілося її вкусити.