Читати книгу - "Відпустити й жити, Айсі Дора"

БОГДАН

— От і все, вітаю у «Profістайл», — Арсен протягує руку для потиску, в той час як молода жінка-кадровик ховає підписаний мною контракт до папки з особовою справою, привітно посміхається і швиденько залишає кабінет директора.

Потискаючи руку цьому піжончику, як я подумки нарік пана Чорного з першої нашої зустрічі, радості не відчував і не випромінював.

Мене давно заманювали на роботу в цю піар-агенцію, а я весь час відмовлявся. Я позиціонував себе як серйозного адвоката, з дитинства мріяв бути захисником прав та свобод. А тепер згодився захищати честь і гідність новоявлених зірок — блогерів різного штибу, що працювали на або з агенцією «Profістайл». У честь та гідність цих «балаболів» я не вірив — життя напоказ, галас та гіпертрофована увага до будь-якої дрібниці мені огидні, тому кілька років відмовлявся. Та зараз усе змінилося.

Підійшовши до розгляду запропонованої вакансії з холодним розрахунком, я зрозумів, що наразі це підходящий варіант. По-перше, ця робота дає набагато більше вільного часу, ніж правозахисна діяльність, яку дотепер вів, працюючи в адвокатській конторі. А час для вирішення власних проблем зараз у пріоритеті. І без офіційного працевлаштування залишитися не можу собі дозволити. По-друге, незважаючи на власне ставлення, я все ж розумію, що знайомство на рівні одного рукостискання з топ-блогерами України може стати в нагоді. Звертатися по допомогу до так званих "лідерів суспільної думки" — останнє, що я зробив би, та заради Влади піду й на це, якщо законного методу не знайду. Інколи суспільний резонанс, розголос можуть надати прискорення справі або й узагалі перехилити важелі на користь того, хто голосніше розкаже свою правду.

— Чекаю тебе ввечері в Skybar. У нас буде щось типу корпоративу, — привітно запропонував мій новий бос.

Проте, уявивши нічний клуб, натовп, пафос, кривляння на камеру, я ледь утримав обличчя від виразу нудоти — мені зараз зовсім не до цього.

— Я не люблю клуби, — натомість сказав більш стримано.

— А хто з нас любить? — засміявся Арсеній. — Але робота є робота.

Бачачи відсутність ентузіазму в співрозмовника, він продовжив:

— Богдане, з’явись хоча б на кілька годин. Я представлю тебе колегам у неформальній обстановці. У нас так прийнято.

Проти таких аргументів мені вже не було що апелювати у відповідь, тож я схилив голову на знак згоди, і на тому ми завершили нашу зустріч.
________________________________________
Усе було саме так, як він собі й уявляв: неонове освітлення, гучна музика, щастя напоказ.

Йому хотілося гаркнути: "В країні війна, чули?", та, схоже, що за два роки тил так звик до смертей та вибухів, що цей "бенкет під час чуми" можна навіть транслювати в сторіз і отримувати схвалення громадськості. Я повільно закипав від того роздратування, яке доводилося стримувати й упокорювати.

Спочатку Арсеній познайомив мене з блогерами-мільйонниками, затим — з блогерами середньої ланки, з айті-центром, піар-менеджерами, копірайтерами. Водив з однієї віп-кімнати до іншої, як дресовану собачку, яку нещодавно придбав і бажає похизуватися.

У клубі були присутні не тільки працівники «Profістайлу», а й рекламодавці, представники середнього бізнесу та персони за запрошеннями, які отримали їх через свою важливість, а дехто виграв у розіграшах.

Люди танцювали, підспівували відомим трекам, випивали, сміялися й спілкувалися. І тільки одна дівчина в елегантній чорній сукні виділялася в цьому натовпі.

Вона відсторонено дивилася навколо, занурена у власні роздуми, застигши недалеко біля входу. Дівчина мала шикарне довге волосся кольору блонд, виразні сірі очі, гострі вилиці, витончену фігуру. Колись мама збирала фарфорові статуетки різних дівчат: балерини, леді з собачкою, пані в сукнях з різних епох. Ця дівчина нагадала саме таку фарфорову лялечку.

Вона глянула на телефон, розвернулася до виходу й зникла, а Богдана ніби невидима нитка смикнула піти за нею, наздогнати. Він пробився через натовп, вийшов надвір та встиг лише побачити, як ця блондинка сіла в таксі й поїхала.

— Попелюшка, — з іронією промовив і спробував змахнути ману з голови. Все ж добре, що не наздогнав, йому зараз не до цього — інші пріоритети та завдання.

Повертатися в клуб бажання не було, тож я сів у своє чорне Audi й поїхав додому.
 

Вітаю! Ця історія починається, як типовий роман під хештегом "бос та підлегла", але будьте обережні — все не так, як здається на перший погляд. Тут не буде ідеалізованого боса, не буде легкості та пристрасного тяжіння з першого погляду. Замість цього, я пропоную вам історію де є: поступове зародження почуттів, розкриття таємниць героїв, а також глибоке внутрішнє зростання і трансформація. Буде неоднозначно, інтенсивно і захоплююче.