Читати книгу - "Море-океан"

Через те стежки в парку були коловими.

Утім, не варто забувати історію про Еделя Трюта, який не мав собі рівні у всій Країні в шовковому ткацтві. Тож покликав його барон одного зимового дня, коли снігу лежало заввишки з дитячий зріст, а холод був немов із потойбіччя, і дорога сюди була справжнім пеклом, кінь пихкав, абияк перебирав копитами по снігу, сповзав назад, коли здувало вітром, якщо не дістануся місця за десять хвилин, мабуть, помру, достоту як і те, що звати мене Еделем, помру, та ще й так і не дізнавшись, що в біса той барон прагнув мені показати такого важливого…

— Що бачиш, Еделю?

У доньчиній кімнаті барон стоїть перед довгою стіною без вікон, розмовляючи тихо, ласкаво, як у давнину.

— Що бачиш?

— Бургундське сукно, якісне, і цілком звичайні краєвиди, добротна робота.

— Це не абиякі краєвиди, Еделю. Принаймні не для моєї доньки.

Його доньки.

Це така собі таємниця, але треба спробувати її збагнути, скористатися уявою, забувши те, що відомо про світ, нехай уява вільно блукає, сягаючи вдалину за межі речей, доки не побачить, що душа не завжди є діамантом, а часом натомість подібна до шовкового серпанку — це я здатен збагнути, — уяви прозорий шовковий серпанок, який будь-що може розітнути, навіть погляд, і подумай про руку, що торкається його, — жіночу руку — так — вона повільно ворушиться, поволі беручи його пальцями, але цей дотик засильний, і здіймає його, ніби не рукою, а повівом вітру, тримаючи пальцями, ніби то зовсім не пальці, а… — ніби то не пальці, а думки. Отак. Ця кімната — це та сама рука, а моя донька — це шовковий серпанок.

Звісно, я збагнув.

— Мені, Еделю, потрібні не водограї, а тихе озерне плесо, не дуби, а берези, а оті гори на тлі мають обернутися на пагорби, день — на захід сонця, а вітер — на бриз, міста — на села, замки — на сади. А якщо не обійтися без соколів, то нехай вони літають удалині.

Так, я збагнув. Одначе маю питання: а як же з людьми?

Барон замовк. Роздивляється всіх персонажів на величезному гобелені, одного за одним, ніби прислухаючись до їхньої думки. Ходить від стіни до стіни, але ніхто не промовляє ані слова. Хоч варто було сподіватися.

— Еделю, чи можна створити людей, які не скривдять?

Про це слід у Бога спитати в слушний час.

— Гадки не маю. Але спробую.

У майстерні Еделя Трюта протягом багатьох місяців обробляли кілометри шовкової нитки, яку привіз барон. Працювали, не промовляючи ні слівця, бо, за висловом Еделя, тиша мала просотати ткання сукна. Це була звичайнісінька нитка, тільки невидима, але вона там була. Отже, ткали вони в тиші.

Упродовж місяців.

Згодом одного дня до баронового палацу під’їхав віз, на якому лежав шедевр Еделя. Три величезні сувої сукна, завважки як церковні хрести. Несуть їх широкими сходами, по довгих коридорах, з кімнати в кімнату, до самого серця палацу, у кімнату, що чекала на них. І за мить до того, як їх розгорнули, барон пробурмотів:

— А як із людьми?

Едель усміхнувся.

— А якщо не обійтися без людей, то нехай вони літають удалині.

Барон обрав призахідні промені, щоб узяти доньку за руку й завести в її нову кімнату. Едель каже: щойно вона зайшла, зашарілася зачудувавшись, і барон злякався, що подив, можливо, завеликий, але це було лише на мить, бо враз чути непереборну тишу шовкового світу, де милостива земля радісно спочивала, а маленькі люди, які висять у повітрі, неквапливим кроком змірювали бліду небесну блакить.

Едель каже — і це годі забути, — що вона довго роззиралася навкруги, а потім, обернувшись, усміхнулася.

Її звали Елізвін.

Голос вона мала прекрасний — оксамитовий, а коли йшла, то ніби ковзала в повітрі так, що не можна було очей відвести. Час від часу, без причини, їй подобалось бігати коридорами назустріч невідомо чому по цих білих жахливих килимах, вона вже не була тінню, як раніше, і бігала, але лише зрідка, так, що ставало чутно, як дехто в ці миті, побачивши її, пошепки, промовляє…

З

У готель «Альмаєр» можна добутися пішки, спустившись стежкою, що йшла від каплички Сент-Аман, або в екіпажі по дорозі до Куартеля чи пароплавом униз річкою. Професор Бартлбум дістався сюди випадково.

— Це готель Миру?

— Ні.

— Готель Сент-Аман?

— Ні.

— Поштовий готель?

— Ні.

— Королівський оселедець?

— Ні.

— Добре. Чи маєте вільну кімнату?

— Так.

— Вселяюся.

Журнал реєстрації гостей очікував, розгорнений, на дерев’яному пюпітрі. Щойно застелене паперове ложе, що чекало на чужі мрії та імена. Перо професора сластолюбно пірнуло під простирадла.

Ісмаель Аделанте Ісмаель проф. Бартлбум.

Із завиванцями та всім таким. Добра справа.

— Перший Ісмаель — це мій батько, а другий — мій дід.

— А це хто?

— Аделанте?

— Ні, не той, а…цей.

— Проф?

— Еге.

— Професоре, хіба ні? Тобто професор.

— Яке дурне ім’я.

— Це не ім’я… я і є професор, викладаю, розумієте?

Іду вулицею, а люди зі мною вітаються: «Добридень, професоре Бартлбуме, доброго вечора, професоре Бартлбуме», — але це не ім’я, це мій фах, я викладач…

— Не ім’я?

— Ні.

— Гаразд. Мене звати Діра.

— Діра.

— Так. Іду вулицею, а люди зі мною вітаються: «Добридень, Діро, доброго вечора, Діро, яка ти гарна сьогодні, Діро, яка гарна на тобі сукня. Чи ти бува не бачила Бартлбума, ні, він у своєму номері, другий поверх, останній углиб коридору, ось вам рушники, візьміть, з видом на море, сподіваємося, ви не нудьгуватимете».

Професор Бартлбум — від тієї миті просто Бартлбум — узяв рушники.

— Пані Діро…

— Слухаю?

— Чи можу я поставити вам одне запитання?

— Яке ж це?

— Скільки вам років?

— Десять.

— Он воно як.

Бартлбум — донедавна ще професор Бартлбум — схопивши валізи, покрокував до сходів.

— Бартлбуме?

— Слухаю?

— У панянок не годиться питати вік.

— Справді, даруйте.

— Другий поверх. Останній углиб коридору. У кімнаті вглиб коридору (на другому поверсі) було ліжко, шафа, два стільці, піч, маленький письмовий стіл, килим (синій), дві однаковісінькі картини, рукомийник із люстерком, скриня та хлопчик: сидів на підвіконні при (розчиненому) вікні, повернувшись спиною до кімнати, чеберяючи