Читати книгу - "Полювання за методом ШІ, Iryna Demchuk"

Магазин був той самий. Продукти — ті самі. Я — та сама.
Але не зовсім.

Бо він — вже не просто той хлопець, якого я випадково побачила декілька хвилин тому.
Він — уже персонаж. Обʼєкт фокуса.
І, можливо, фіксації. Але це не точно.

Я йшла між рядами, уважно звіряючись зі списком — щоб не взяти щось зайве і щоб не подумати щось зайве. Наприклад, що той хлопець, який працює в магазині, чомусь весь час опиняється там, де я.

Ти бачиш його в молочному — він викладає йогурти.
Ти повертаєшся до хлібного — він саме замінює лаваші.
Ти схиляєшся до полиці з вівсянкою — він проходить повз з візком, але сповільнюється.
Окей, GPT, що це? Збіг чи соціальний експеримент?

Я почала думати, що, можливо, у них таке завдання — стежити за новими покупцями, щоб ті не втекли з банкою анчоусів у кишені.
Але ж... ну не настільки щільно.

На четвертому зіткненні поглядів я вже не витримала — не тому, що нерви, а тому що внутрішній голос сказав:

“Жінко, тобі не 16. Не треба прикидатися, що це випадково.”

Я зупинилась біля вітрини з соусами, зробила вигляд, що читаю етикетку. Насправді — глянула вбік.
І він теж дивився.
І знову — той самий погляд.
Трохи сором’язливий.
Ніби він теж не впевнений, чи не придумав мене.

🤖 GPT каже:

“Ваша гіпотеза про підозру на слідкування частково підтверджена.
Спостерігається поведінковий патерн ‘спонтанного супроводу з помітною затримкою в русі’.”

А якщо без науки:
Він помічає вас.
Просто не знає, що з цим робити. Як і ви.

І ні — це не маркетинговий хід.
Це фізіологія + небезпечна доза симпатії.

Тоді я не зробила нічого. Не підійшла, не сказала. Просто пішла далі, як доросла людина, в якої ще й фарш у списку.

Але між “він тут випадково” і “він ходить за мною” я вже сумнівалась.
І це, чорт забирай, було приємно.