Читати книгу - "Божевільні емоції, Ірина Білик"

-Гаразд, йди набирай,- закриваю макбук й відкладаю його в сторону.

   Коли я лягла, чогось зразу почала роздивлятись свою кімнату. Вона напевно бачила все. Бачила як я плакала останній раз, як раділа, як сумувала, сміялась, спала, була розлючена. Бачила як ми з Віолою коліна побили до крові, як плакали коли бабуся промивала їх. Як Данька нас дурненькими називав, бо ми сіли на велосипед, хоча ні я, ні вона не вміли їздити, а потім пробачення просив, бо отримав прочухана від дідуся, і послухав лекцію бабусі. Пройшлась по спільних наших фотографіях, по поличках з книжками, і мій погляд зупинився на одній маленькій поличці, там де лежала лялька. Та чортова лялька, яку я не можу викинути. 

   Я піднялась з ліжка, підійшла до тієї полки, і взяла ту ляльку. Її мені подарувала матір.

***

  Це був 6 день народження Дані та Віоли. Вони з тіткою Агатою подарували нам трьом не забутній вечір. Ми катались на різних атракціонах, багато сміялись, були в піцерії і, в кінці дня мама подарувала мені цю ляльку. Я думала, що цей день ніколи не закінчиться і, все в нас буде чудово, але я занадто помилилась тоді. На наступний ранок мене розбудила мама, зі словами, що вона з тіткою їдуть на заробітки. Обіцяла, що надовго не затримаються, але вона як завжди збрехала. 

  Чесно всім серцем своїм ненавиджу цей день, бо не можу досі його викинути з голови. Поставивши її на місце, мене відвернув шепіт за дверима. Я підійшла ближче й почула як бабуся й дідусь переговорюються між собою.

-Маріє, ну навіщо ти їй дзвонила?- з якоюсь не задоволеною нотою, запитав дідусь.

-Я хотіла, щоб вона зателефонувала Кірі, підтримала її перед завтрашнім днем,- з якимось розчаруванням відповіла ба. Це щось нове, я ніколи не чула, щоб вони перешіптувались між собою. Та і кому вона дзвонила? Вони не дуже розбірливо розмовляють. 

-Любов моя, ти не розумієш? Ліза вже занадто запізнилась з материнськими почуттями, так само як і Агата. Дані, Віолі й Кірі вони не потрібні. Як поїхали 12 років тому, так і не повертались,- почав пояснювати дідусь, а мої очі розширились. Невже вона дзвонила матері? Навіщо? Для чого? Який сенс?

    Коли шепіт припинився, я простояла ще біля дверей з багатьма питаннями. Але прийшовши до тями, я поправила свій тугий хвіст, взяла книгу яку почала читати два дні тому та вийшла з кімнати. Перше думала сісти в вітальні почитати, але вирішила піти на вулицю, на гамак. Вийшовши на вулицю, мені в очі вдарили промінчики сонця, сьогодні напрочуд була дуже гарна погода. Коли я побачила свій гамак, відразу згадала дитячі моменти. Те як дідусь його вішав, нам напевно було тоді по 5. Ми завжди з Віолою на ньому гойдались. А ще я тут лежала з мамою, вона тоді читала книгу мені. Дивно, але мені майже 18, а я все ще не забула ті дитячі спогади. Сівши на гамак, я розпочала читати, але ніяк не могла викинути цієї розмови з голови. Я знала, що дід завжди був проти, щоб вона їздила туди. Ну спочатку не так категорично, але коли вона назовсім туди перебралась, в них сильно погіршились відносини. Дідусь завжди говорив до неї, коли думав, що я не чую, але я все прекрасно чула та розуміла. Він говорив, що мені потрібна матір, що всі гроші світу не заробиш, але вона ніколи не слухала його. Так Кіро, зберись! Що з тобою? Все заспокойся! Ну і бляха де я закінчила? Знову перечитувати прийдеться. Довго я не читала, бо світ Морфея мене забрав до себе.

***

   Не знаю скільки так пролежала, але проснулась від якогось голосу.

-Кіро, Кіро, вставай!- я не зрозуміла спочатку хто це, але коли на моє плече лягла мужня й водночас ніжна рука, я зрозуміла, що це дідусь. Я розплющила очі й мимовільно посміхнулась йому. Коли я сіла, відчула сильний дискомфорт в шиї, і те як мої ноги затерпли.

-А я говорив не спати де не будь! Ти, що ліжка свого не маєш? Давай вставай зроблю тобі масаж,- мені дуже пощастило, що мій дідусь вміє робити масаж, хоча дивно це для самого полковника поліції. Адже це в нас бабуся працює вже 30 років дитячим педіатром та опікується всіма. Але настрій діда мені не сподобався, такий в нього буває тільки тоді, коли проблеми на роботі. Не зволікавшись я запитала в нього.

-Діду, в тебе щось трапилося? Щось на роботі?

-Та так Кіро, нічого такого,- відсахнувся той, продовжуючи масажувати шию. Щось мені це взагалі не подобається.

-Діду, давай розказуй! І навіть якщо не захочеш, я все одно дізнаюсь,- заговорила я тоном, що означав ,,здаватись я не збираюсь!''

-Гаразд, заспокойся, зараз розповім,- сівши назад в гамак, я уважно була готова слухати його, але він так і не почав говорити.

-Ну? Давай розказуй!- почала наполягати. Я з тих людей в який немає терпцю.

-Та з посади мене хочуть культурно зігнати,- ось що не що, а цього я точно не очікувала. За що це? В мене напевно очі аж на чоло вилізли, від здивування. Дід стільки років вклав туди.

-Що сталося? Якого чорта? За що?- почала обурюватися в голос.

-Кіро мені не двадцять вже, говорять через рік, два нові полковники точно чекаємо тут. Ще говорять років 40, молодий ще. Можливо навіть матір твоя знає його,- повний абсурд. Який молодий? І чому дід почав про маму? Вона тут до чого?

-Це абсурд діду! Якого молодого? Навіщо його тут? І тим паче ти більше маєш досвіду!

-Bien-aimé(з Фран. Люба), я давно вже мав сидіти на пенсії,- та якого біса? Дідусь так любить свою роботу.- Мені ще пощастило, що мене тут поважають та не відправили на пенсію давним-давно.

-Це дурість діду! По-перше, звичайно вони тебе поважають!- знову обурилась я.- А по-друге, якби я завтра не їхала, то пішла б і розібралась, що за справи творяться.

-О ні, ні. Ти там точно все знесеш, якщо свого не доб'єшся,- я хотіла обуритись, але він не дав цього мені зробити. Дід в нас такий, веселість в ньому завжди зашкалює вдома.- І не гнівайся, бо я правду говорю. Знаєш я і засмучений чесно через це, але радий водночас.