Читати книгу - "Поки ми мовчимо, The wandering pen"

Він сидів біля вікна, пив чорну каву без цукру, мовчки дивився на вулицю. Вона пройшла повз і сіла за свій звичний столик. Випадково глянула в його бік — і він, мовчазно, трохи здивовано, кивнув. Не привітання, не флірт — просто жест, що сказав: “Я бачу тебе”. Вона трохи напружилась, але відповіла так само.
Офіціантка плутала замовлення, тож її десерт опинився на його столику. Він підняв погляд:
— Це, здається, ваше.
— Дякую, — коротко відповіла вона.
— Не щодня бачиш людину, яка замовляє чизкейк перед обідом.
— А ви не щодня — у формі, навіть у цивільному, — сказала вона майже несвідомо.
Йому сподобалась її прямота. А їй — його спокій. Вони не знали одне одного, але в цю мить, у місті, де всі кудись поспішали, між ними виникла тиша — незручна, але жива.

Лія відвернулась першою. Дивно, але в ній лишився слід цього короткого обміну. Не як щось важливе — скоріше, як запах кави на шкірі пальців: відчутний, але швидкоплинний.

Вона доїла свій чизкейк мовчки. Він знову втупився у вікно, ніби нічого не сталося. Але коли вона встала, він раптом озвався:

— Ви тут часто буваєте?

— Щоп’ятниці, — відповіла автоматично.

— А я — вперше. І, можливо, востаннє.

— Від’їжджаєте?

— Ще не знаю. Все залежить від рішень, які я не приймаю.

Вона кивнула. Його слова були дивними, але знайомими. Як думки, які ти не встигаєш сформулювати вголос.

— Ну що ж… — сказала вона. — Гарного дня.

— Вам теж. І… дякую за компанію. Навіть якщо вона була без слів.

Вона вийшла. Але коли вже йшла вулицею, зловила себе на тому, що усміхається. Без причини. Або… з однієї, зовсім простої.